Грушевський Михайло Сергійович

Грушевський Михайло Сергійович

Вчений, громадський та державний діяч, історик

Біографія

Грушевський, Михайло Сергійович народився 29 вересня 1866 року в м. Холм, тепер Люблінського воєводства, Польща — 24.11.1934, м. Кисловодськ, тепер Ставропольського краю, Росія. Народився він в сім’ї педагога, організатора народної освіти.

Походив, як пише він у своїй біографії, з бідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що гніздилася в Чигиринському повіті. Були це переважно дячки й паламарі. Дід Михайла, Федір, переїхав свого часу під Київ, у село Лісники, що допомогло батькові Грушевського, Сергію Федоровичу, здобути освіту і присвятити себе педагогічній діяльності

Дитячі роки Михайло провів на Північному Кавказі, куди батько переїхав працювати, - спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі зрідка відвідуючи Україну.

1880 р. М. Грушевський вступив до Тифліської гімназії, у якій діставав і читав літературу з історії, літератури, етнографії України. У гімназії Грушевський робить і перші спроби пера (написав кілька оповідань, про які схвально відгукнувся І. Нечуй-Левицький). Після закінчення гімназії Михайло мріяв потрапити до Києва. Проте батько довго не погоджувався відпускати хлопця до "матері міст руських", боячись українського запалу Михайла і наляканий тодішніми студентськими "історіями". Однак згодом батько все ж дає згоду на поїздку сина до Києва.

1880–1886 навчався в Першій класичній гімназії в м. Тифлісі (тепер м. Тбілісі, Грузія).

1886–1890 — студент історико-філологічного факультету Імператорського університету Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

У 1890–1894 — професорський стипендіат закладу. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барське староство. Історичні нариси».

1894 переїхав до м. Львова. За рекомендацією В. Антоновича призначений ординарним професором Львівського університету (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка). Обійняв кафедру всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи. У НТШ розбудував бібліотеку (з 1892) та музей (з 1893), очолив історико-філософську секцію (1894–1913), створив археографічну комісію (1896–1913), був головою НТШ (1897–1913).

Обраницею Михайла Грушевського стала Марія Сильвестрівна Вояковська. Вони познайомились у Львові - професор та вчителька. Марія була донькою греко-католицького священика із Скали над Збручем (зараз - Скала-Подільська). Після закінчення Львівської учительської семінарії працювала у місті.

У березні 1896 року Грушевський листовно освідчився "панні Марині":

"Думаю, що для Вас не тайна моя симпатія до Вашої особи. Я мушу знати, чи можу будувати на їй які більші надії. Я виславляв Вам свої погляди на сю справу: симпатія потребує обопільності, а до того обопільного довір'я і поважання... Я не люблю гратись в красні слова і зоставляю моєму поступуванню й ділам свідчити за мене... Шукаю товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу...".

Марія відповідала взаємністю. У травні того ж року Марія Вояковська та Михайло Грушевський побрались у Скалі. У червні 1900 року народилась їхня єдина донька Катерина.

Вони не помилились один в одному. Маринця, як ласкаво називав Грушевський дружину, була з ним до кінця, в радості та в горі.

В 1904 році власним коштом Грушевський відкрив приватну вчительську семінарію в м. Коломия.

Восени 1905 переніс наукову й культурницьку діяльність на Наддніпрянську Україну. В 1908 році родина Грушевських придбала садибу на вулиці Паньківській 9, вона стала справжнім осередком та символом українства у Києві. Садибу було придбано за кошти, які були залишені у спадок батьковами. Михайло з дружиною Марією, брат Олександр та сестра Ганна придбали в історичній Паньківщині, в серці знаного Латинського кварталу, заселеного від кінця 1830-х рр. студентами й університетською професурою, затишну садибу за адресою Паньківська, 9/14. Історичні документи зафіксували час розпланування цього «усадебного места» на 1840 р. та не одного його власника впродовж півстоліття. Набуту маєтність замикали вулиці Паньківська, Микільсько-Ботанічна й Тарасівська, про назви яких серед українства побутувала легенда, мовляв походять вони від імен кирило-мефодіївців — Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова й Тараса Шевченка. Цю легенду на сторінках «Літературно-наукового вістника» переповів і Грушевський, щойно придбавши Паньківську, 9. Офіційно не підтверджений, але й не спростований популярний міф надавав садибі особливого національного колориту.^[1]

Мешканці будинку на Паньківській, 9. Крайня праворуч — Ольга Олександрівна Грушевська. Близько 1928 р.

З історією цієї садиби безпосередньо пов’язані десятиліття життя та діяльності видатного українського історика та славної родини Грушевських. Щасливі будні та трагічні сторінки цього київського куточку від 1992 р. стали невід’ємною частиною змісту музею.

Під час Революції 1905- 1907 ініціював (1907) створення Українського наукового товариства в Києві (УНТ) за взірцем НТШ. 1907–1921 — голова УНТ.

Початок Першої світової війни застав Грушевського в Карпатах на відпочинку. Звідти він із сім'єю від'їжджає до Відня, а потім через Італію та Румунію повертається до Києва. У середині грудня 1914 р. Грушевського заарештовують, обвинувачуючи у причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. У лютому 1915 р. М.С. Грушевського висилають етапом до Сибіру як українського сепаратиста і "мазепинця". Проте заслання в Сибір замінили засланням до м. Симбірська, де Грушевський прожив до осені 1915 р. Згодом його переводять до Казані, а потім до Москви, під нагляд поліції і з позбавленням права педагогічної та громадсько-політичної діяльності.

Від початку Першої світової війни повернувся 1914 з родиною до м. Києва, де його заарештували за звинуваченням у «австрофільстві» та «мазепинстві». Кілька місяців перебував у Лук’янівській в’язниці, після чого на засланні в м. Симбірську (тепер м. Ульяновськ, Росія). Восени 1915 отримав дозвіл на переїзд до м. Казані, а через рік — до м. Москви. 20 березня 1917 Грушевського заочно обрали головою Української Центральної Ради (УЦР, див. Центральна Рада). Обрання підтверджено 19 квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі 1917 року. Приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Був лідером українського національного руху, автором головних політичних документів УЦР. 23 червня 1917 взяв участь у проголошенні Першого універсалу Центральної ради. Як голова УЦР домагався від Тимчасового уряду Росії поступок Україні. Після Жовтневого перевороту 1917 року УЦР під головуванням Грушевського Третім універсалом Центральної ради проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Наступ більшовиків на м. Київ зумовив появу Четвертого універсалу, за яким УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого 1918 Грушевський разом із урядом УНР залишив м. Київ, 10 лютого 1918 прибув до м. Житомира, де домагався ратифікації мирного договору з Німеччиною (Брест-Литовський мирний договір 1918) і надання УНР військової допомоги в боротьбі з більшовиками. 9 березня 1918 повернувся до м. Києва.29 квітня 1918 р. Центральна рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки, започаткувавши інститут президентства у нашій країні.

Будинок Голови Центральної ради М.Грушевського спалений більшовиками, 25 січня 1918 рік

З падінням Центральної ради, після перевороту гетьмана П. Скоропадського Грушевський знаходився в підпіллі і переховувався за межами Києва. До міста він повернувся в грудні 1918 p., коли припинила своє існування Гетьманська держава.

Після гетьманського перевороту відійшов від активної політичної діяльності. Наприкінці 1918 після повалення Гетьманату і приходу до влади Директорії УНР намагався реанімувати ідеї УЦР, але зустрів опозицію з боку нової влади. У лютому 1919, після встановлення радянської влади в м. Києві, переїхав до м. Кам’янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля»; у березні — до м. Станіславова (тепер м. Івано-Франківськ). Від 1919 перебував на еміграції в містах Празі, Парижі, Женеві, Берліні, Відні. У серпні 1919 як голова закордонної делегації УПСР брав участь у Люцернській конференції Другого Інтернаціоналу, на якій соціалістичні партії ухвалили декларацію про право на державний суверенітет України. У м. Женеві заснував Український соціалістичний інститут, який потім перемістився до міст Праги та Відня.

У кінці 1923 пішов на компроміс з радянською владою, отримав урядові охоронні грамоти, запевнення у сприянні науковій діяльності й дозвіл повернутися до СРСР. 7 березня 1924 прибув до м. Києва для продовження наукових досліджень в установах ВУАН. Попри щоденний нагляд розгорнув науково-організаційну роботу з метою створення єдиного координаційного центру для україністів.

Наприкінці 1929 влада почала ліквідовувати комісії ВУАН, якими керував Грушевський. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції організовано історичний цикл, більшість співробітників і учнів дослідника заарештовано, його наукову спадщину та громадсько-політичні погляди розкритиковано.

7 березня 1931 переїхав до м. Москви. 23 березня 1931 органи ГПУ заарештували науковця та звинуватили в керівництві Українським національним центром. Для проведення слідчих дій перевели в ізолятор до м. Харкова, де визнав себе винним. 4 квітня 1931 звільнили з-під арешту.

Повернувся до м. Москви, відмовився від попередніх свідчень щодо участі в націоналістичній діяльності. У вересні 1934, перебуваючи з родиною на відпочинку в м. Кисловодську, захворів на злоякісний карбункул спини; помер унаслідок низки невдалих операцій. Тіло Грушевського перевезено до м. Києва й поховано на Байковому кладовищі.

Громадсько-політична діяльність Грушевського розпочинається ще наприкінці навчання в університеті долучився до українського руху. В. Антонович ввів його до складу київської “Громади”. У межах громадівської діяльності опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. Активну громадсько-політичну діяльність розпочав у Галичині.

Михайло Грушевський в родинному колі. Стоять: Олександр (брат), Ганна (сестра), Михайло, Марія (дружина). Сидять: Сергій та Ольга (племінники), Катерина (донька), Глафіра Захарівна (мати). Київ, [грудень 1906 р.]. Фотограф W.Wysocki. 10,5×18 см. На паспарту 11,0×20,5 см. МІК КВ-70558 Фо-8165. У такому складі родина Грушевських влітку 1908 р. придбала садибу по вул. Паньківській, 9 у Києві.

1897 обґрунтував ідею створення окремого українського університету в м. Львові. Особливої ваги надавав популяризації української освіти та культури. 1908 за ініціативою Грушевського створено «Шкільний союз». Був першим головою товариства «Учительська громада» (1908). Заснував педагогічні часописи «Наша школа» та «Учительська громада».

Один з організаторів «Української видавничої спілки» (1899). Ініціатор створення та голова (1904–1914) Товариства прихильників української літератури й науки. За сприяння Грушевського товариство організувало Наукові курси українознавства (1904) і Виставку руської штуки і українського артистичного промислу (1905).

1898 відійшов від політики «нової ери» О. Барвінського. 1899 разом з І. Франком заснував Українську національн0-демократичну партію (УНДП). Згодом зайняв безкомпромісну позицію щодо політичного партикуляризм лідерів УНДП. Критику галицької політики, спрямованої на досягнення українсько-польського компромісу, висловив у публіцистичній збірці «Наша політика» (1911). Реакцією на цей виступ стали анонімна стаття «“Наша політика” і професор М. Грушевський. Ґльосси до брошури проф. М. Грушевського» (1911) і брошура «Перед Загальними Зборами Наукового Товариства ім. Шевченка» (1913), авторства С. Томашівського. 1913 склав із себе повноваження голови НТШ.

1905–1906 долучився до легалізації національного руху в Наддніпрянській Україні, боротьби за конституційні права українців. Консультував представників української фракції в Першій Державній думі, брав участь у роботі Українського клубу й редагуванні російськомовного «Українського вісника» («Украинскій вѣстникъ»). Співзасновник Товариства українських поступовців, що ставило за політичну мету здобути українську автономію.1907 переніс видання «Літературно-наукового вісника» з м. Львова до м. Києва, використовував його як трибуну виховання національної свідомості українців, подолання наддніпрянського й галицького партикуляризму та досягнення соборності. Засудив прояви антисемітизму в Україні у зв’язку з Бейліса справою (1913).

У період УЦР (березень 1917 — квітень 1918) громадсько-політичні погляди Грушевського еволюціонували від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної України. 27.03.1917 як голова УЦР виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській Республіці. У публіцистичних статтях 1917–1918 обґрунтував стратегію досягнення державної незалежності України. У книзі «На порозі Нової України» (1918) визначив геополітичні вектори новопосталої української держави.

Під керівництвом Грушевського укладено Конституцією УНР (ухвалено 29.04.1918), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошено Всенародні збори, що безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в країні й формували органи виконавчої влади та органи судової влади.

Голова закордонної делегації УПСР, редактор друкованого органу УПСР «Борітеся — Поборете!» (1920–1922), засновник і співредактор журналу «Л’Ероп Оріенталь» («L’Europe Orientale»; м. Париж, вересень 1919 — січень 1920). Організував Союз «Голодним України». У березні 1920 разом із членами закордонної делегації засудив Варшавський договір 1920 року УНР із Польщею.

Михайло Грушевський автор узагальнювальної «Історії України-Руси» (1898–1936). Працю хронологічно доведено до середини 17 ст. Перші шість томів охоплюють києворуський і литовсько-польський періоди української історії. Наступні томи присвячено проблематиці козацького періоду української історії. Дотримувався концепції території (або ідеї єдності українських земель). Наукову схему безперервності українського історичного процесу засвоїла «державницька школа», до якої перейшло багато його учнів.

Михайло Грушевський на проголошенні І універсалу Центральної Ради на Софійському майдані у Києві 11 червня. [Київ. 1917 р.]. За рідкісним виданням зі збірки музею: Художній альбом України. — Полтава: Вид. С. Г. Вольченка, 1917. — 68, [21] с.: іл. МІК КВ-61110 Кн-8076.

Шеститомна «Історія української літератури» (томи 1–5, 1923–1927; т. 6 видано посмертно 1995) та численні літературознавчі статті доповнили історію національної культури, національної мови, етносу викладені в «Історії України-Руси».

Випрацював концепцію історії української літератури; подав періодизацію її розвитку від початків словесності в Україні до 17 ст. Вважав літературу ключем до пізнання соціального життя суспільства і важливим культурно-історичним явищем. Підготував понад 2000 різножанрових праць. Вагома частина творчого спадку - мемуари й епістолярії.

Освіта

1880–1886 навчався в Першій класичній гімназії в м. Тифлісі (тепер м. Тбілісі, Грузія).

1886–1890 — студент історико-філологічного факультету Імператорського університету Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

У 1890–1894 — професорський стипендіат закладу. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барське староство. Історичні нариси».

Протягом 1886 -1890 pp. Михайло навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. На третьому курсі Грушевський почав виконувати наукову роботу, запропоновану професором Антоновичем, "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця отримала золоту медаль, і Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії.

Протягом 1890-1894 pp. Грушевський працював при Київському університеті як професорський стипендіат.

На початку 1891 р. професор Антонович, повернувшись із подорожі у Галичину, запропонував Грушевському очолити кафедру історії України, яку планувалося згодом відкрити у Львівському університеті. Молодий учений прийняв цю пропозицію.

У травні 1894 р. Грушевський захистив дисертацію на ступінь магістра.

Сім'я

Батько - Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією батько здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого в дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови.

Мати - Глафіра Захарівна Опокова, походила з сім'ї священнослужителів із села Сестринівка. У 17-річному віці стала дружиною 30-річного професора Київської духовної семінарії Сергія Грушевського. Михайло Грушевський згадував своїх батьків як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського - мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття.

Грушевський мав двох братів - Федір та Захарій та сестру Ганну.

Дід Михайла Грушевського - Захарій Іванович Оппоков, який благословив онука на навчання в Києві, в університеті Святого Володимира, був за своє життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира і йому було дароване дворянство.

Дружиною Михайла Грушевського стала Марія Сильвестрівна Вояковська. У 1900 році у Михайла та Марії народилась донька Катерина – єдина їхня дитина.

Звання, чини, регалії

Нагороджений Уваровською премією (1907). Член Історичного товариства Нестора-Літописця з 1891, Московського археологічного товариства (з 1900); почесний член Одеського товариства історії і старожитностей (з 1901), Волинського церковно-археологічного товариства з давньосховищем (з 1901); Київського товариства старожитностей і мистецтв (з 1917); почесний доктор (doctor honoris causa) Імператорського Харківського університету (з 1906, тепер Харківськой університет імені В.Н.Каразіна.

Цікаві факти

З 1916 року розпочинає активну політичну діяльність. Михайло Грушевський був обраний головою Української Центральної Ради. На уряді голови Центральної Ради Грушевський пробув тринадцять місяців.

У березні 1919 року був змушений емігрувати до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Там розгорнув активну публіцистичну й наукову діяльність. Став одним із засновників громадської міжнародної організації – комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут.

1923 року був обраний академіком ВУАН. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН. Через шість років його обирають дійсним членом Академії наук СРСР.

У 1896 році, коли йому було вже 30 років він одружився. Обраницею Михайла Грушевського стала Марія Сильвестрівна Вояковська, яка працювала вчителькою. Згодом у них народилася донька Катерина.

Через 4 роки після смерті батька доньку Грушевського заарештували та засудили за «сприяння антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою встановлення фашистської диктатури». За документами КДБКатерина померла 30 березня 1943 року в Темлаз.

Батько Михайла Грушевського – Сергій Федорович – був знаний як автор одного з кращих підручників з церковнослов’янської мови для шкіл. Книга витримала понад 30 перевидань. Це дало змогу набути родині чималий капітал і жити безбідно ще багато років.

На третьому курсі Грушевський написав свою першу наукову роботу – «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку він отримав у 1890 році золоту медаль.

У 1896 році, коли Грушевському було вже 30 років, він одружився з Марією Вояковською, яка працювала вчителькою. Згодом у них народилася донька Катерина. Коли Грушевського відправили в заслання до Симбірська, то Марія разом із 14-річною донькою поїхали за ним. Через 4 роки після смерті батька доньку Грушевського заарештували і засудили за «сприяння антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою встановлення фашистської диктатури». За документами КДБ Катерина померла 30 березня 1943 року в Темниковському виправно-трудовому таборі (Темлагі), створеному у 1931 році у західній частині Мордовської АРСР.

За власні кошти М. С. Грушевський відкрив приватну семінарію для вчителів у місті Коломия.

Під час наступу більшовиків на Київ фамільний маєток Грушевських на вулиці Паньківській, 9 було знищено – його розстріляли запальними снарядами. Очільник цієї операції Михайло Муравйов згадував, що будинок палав протягом трьох днів. Солдати під керівництвом Андрія Полупанова знищили все: майно Грушевських, рукописи і деякі праці Михайла та його батька, велику бібліотеку тощо.

Михайло Грушевський ніколи не був Президентом України. Він очолював Центральну Раду, яка фактично виконувала функції уряду. Таким чином, його можна називати головою парламенту, але аж ніяк не президентом. 20 березня, коли вчений перебував на засланні у Москві, його заочно, тобто без відома самого Грушевського, й одноголосно обрали головою Центральної Ради. Історик Дмитро Дорошенко потім згадував: «Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство».

Попри свій авторитет та високі посади, Михайло Грушевський був напрочуд ввічливим. Особливо це проявлялося у його викладацькій діяльності. До всіх студентів він звертався винятково «пане-товаришу» та на «ви». Він часто запрошував студентів до своєї оселі, де мав чудову бібліотеку, і ніколи не шкодував свого дорогоцінного часу на балачки з «недопеченими вченими».

У ніч на 30 квітня 1918 року, уже після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського, було зроблено спробу вбити вченого. Ввечері він разом з дружиною та донькою вийшов з будівлі Української Центральної Ради і сів в автомобіль. Раптом до нього підбіг чоловік у військовій формі і багнетом спробував заколоти уже відставного очільника держави. Утім, промахнувся, порізав пальто і поранив Марію Сильвестрівну. За переказами, нападник був у формі січових стрільців – саме їхній підрозділ ніс охорону будівлі парламенту. Інші стверджували, що спробу вбивства зробив російський офіцер. Зловмисника відразу ж затримали. А на початку липня український громадський діяч, націоналіст, меценат української культури, видавець і публіцист Євген Чикаленко занотував у своєму щоденнику: «застрелили того офіцера, який ранив штиком Грушевського, очевидно, боячись, що він одкриє якусь тайну».