Дзюба Іван Михайлович

Дзюба Іван Михайлович
Літературознавець, вчений, дисидент, Герой України

Біографія

Іван Дзюба народився 26 серпня 1931в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині. В майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України.

У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ).

Закінчив російськомовну середню школу №1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский».

Так у спогадах він писав:«Почалась вакханалія «російського пріоритету» в усіх сферах життя, в усіх науках — скрізь знаходили російських основоположників, родоначальників, тощо… Я тоді, як і більшість моїх ровесників, не мав імунітету проти такої масової інтоксикації. Сором згадувати, але було: вступаючи ще в школі у Комсомол, я в анкеті на запитання про національність написав «русский» і так було й записано у моєму комсомольському квитку, а в паспорті значився як «русский».

Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну.

У 1953 році Дзюба блискуче закінчив російське відділення філологічного факультету Донецького (тоді Сталінського) педагогічного інституту – був сталінським стипендіатом, але періодично конфліктував з інститутським керівництвом. Отож вчився гарно, отримував Сталінську стипендію, був на видноті. Але що більше відкривав для себе нового, то більше замислювався над тим, у якому світі він живе.

«Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну»,— зізнавався Іван Михайлович в 2013 році в одному з інтерв'ю.

Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді, зблизившись із Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими молодими й натхненними «шістдесятниками». КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка.

Доленосною для Дзюби стала поїздка разом з молодими поетами – Миколою Вінграновським та Іваном Драчем у Львів, що відбулася у 1962 році. Там він познайомився з Мартою – студенткою фізичного факультету Львівського університету. Через рік вони одружилися й провели разом усе життя. Історія знайомства Івана і його майбутньої дружини Марти схожа на романтичне кіно.

Іван Дзюба з дружиною Мартою та дочкою Оленою

Отож це був 1962 рік, молоді поети Микола Вінграновський, Іван Драч та літературний критик Іван Дзюба приїхали з Києва до Львова виступати на літературних вечорах.

Їх запросили на вечірку з нагоди ювілею письменниці Ірини Вільде — прийшла туди і студентка фізичного факультету Львівського університету Марта. Вона розповідає, що Вільде, яка була близькою подругою її матері, натякнула дівчині, мовляв, приглядайся до хороших київських хлопців. На що Марта всміхнулася:"Хіба мені мало своїх, львівських?".

Але спізнившись на святкування і заставши київських гостей за читанням поезій, вона подумала:"Вінграновський — ні, не мій тип, блондин Драч — так само... А от критик із Києва, високий і чорнявий — це може бути".

Марта Дзюба згадує, що вони з Іваном танцювали удвох увесь вечір, і він настільки недвозначно упадав за нею, що її мати почала спостерігати за парою уважніше. Молоді люди домовилися зустрітися наступного вечора. Але Іван Дзюба не став чекати й навідався уже вдень. Більше того, запропонував руку і серце. Матір Марти відповіла, що дасть згоду на шлюб лише за рік, думаючи, що ця закоханість не є серйозною і за цей час може минути. Але рівно за рік, у 1963 році, Марта й Іван одружаться і проведуть разом усе життя. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». Про підготовку цієї акції знали тільки троє людей: Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо та сам Іван Дзюба, але за підтримку акції протесту багато хто позбувся роботи чи був відрахований з інституту. Серед них – Василь Стус, Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко, В’ячеслав Чорновіл. Втратив роботу й Іван Дзюба, якого звільнили з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь».

З Кримінальної справи Івана Дзюби

У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського.

Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого - він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими.

І тоді влада пішла перевіреним шляхом: скликала спеціальну комісію, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка на той час уже вийшла за кордоном і активно поширювалася в самвидаві, ідейно шкідливим твором.

В 1970-х роках Іван Дзюба зазнав гонінь за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України. 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримали, а згодом  і арештували. У рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А.Д.Скаби (голова),В.Ю. Євдокименка,Ю.О.Збанацького, В.П.Козаченка, Л.П.Нагорної, П.О. Недба та ін. розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелестову та голові ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 року комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»

У в'язниці Дзюба довів фальсифікацію «Програми укомуністів» й добився визнання того, що це не його робота. Але рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. До всього далася взнаки відкрита форма туберкульозу, якою він перехворів у 19 років. 1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування.

Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії.

Якийсь час з дружиною мешкали в «комуналці» на вул. Інститутській. Після народження доньки, наприкінці 1964 року винаймали кімнату в Ірпені.

У кінці 1965 року, після створення ним праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, переїхав у двокімнатну квартиру на Повітрофлотськму проспекті 50, що її надала Спілка письменників.

За словами Івана Дзюби, нове помешкання було розміщене в «будинку КДБ». Систематична поява автівок спецслужб у дворі маркувала будинок як відомчий. На думку Дзюби, ордер на це житло він отримав не випадково: «Переселили мене так, щоб був під рукою».

Він так описував життя сім'ї: «Нас переселили на Повітрофлотський проспект у величезний будинок, де жили працівники КДБ. Щоб я був під рукою. Він увесь прослуховувався. Але ми це знали. П'ять років не говорили вголос, а переписувалися».

Чимало однодумців Івана Михайловича припинили спілкування з родиною Дзюбів. Говорили, що він піддався «перевихованню» і відійшов від націоналістичного середовища». Саме на таку реакцію і розраховувало КГБ, намовляючи Дзюбу публічно покаятися. У листі тогочасного міністра внутрішніх справ СРСР – Віталія Федорчука до ЦК КПУ, про це говорилося прямо:«… помилування та публічне зречення Івана Дзюби створить ситуацію, що серйозно скомпрометує його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставлять Дзюбу в стан ізоляції і недовір'я зі сторони націоналістичних елементів, що буде сприяти остаточному його ідейному роззброєнню».

З 1974 по 1982 рік Дзюба працював коректором, а потім – літературним кореспондентом багатотиражної ґазети Київського авіазаводу. З 1982 року – перейшов на творчу роботу, але майже п’ятнадцять років – з 1972 по 1986 р. – був позбавлений можливості друкувати свої праці про українську літературу.

Лише з початком перебудовчих процесів у кінці 1980-х років І. М. Дзюба міг вільно творити і брати участь у громадському житті. Дзюба знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», згодом – головою редакційної ради.

Наприкінці 1973 року, вийшовши з в'язниці, він 8 років працював на заводі Антонова, тривалий час не міг друкуватися. Мешкав на вулиці Антонова. Мешкав на Чоколівці.

В грудні 1992, в один із найскладніших моментів, очолює Міністерство культури України аж по серпень 1994 року. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України.

Як людину величезної ерудиції, одного з найавторитетніших діячів української культури у 1997 році, його призначили співголовою Головної Редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України», а з 1999 по 2001 рік – головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, тривалий час він очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Іван Дзюба з дружиною Мартою

Помер Іван Михайлович Дзюба 22 лютого 2022 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі (ділянка №33) .

Літературознавець, Академік НАНУ Микола Жулинський так відгукнувся на смерть Івана Дзюби:«Сьогодні вранці уві сні на 91 році життя відійшов за межі цього земного світу унікальна людина Іван Дзюба. Одне ім’я вже говорить багато. Багато — бо це один із лідерів національного, духовного відродження другої половини XX і початку XXI століття. Передусім Іван Дзюба — це інтелектуальний провідник і речник українського «шістдесятництва». І я сьогодні не можу не згадати слів Ліни Костенко, яка сказала, що Іван Дзюба – це людина, що завжди мала мужність говорити правду».

За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам, від Ліни Костенко до Олега Лишеги та Сергія Жадана. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації.

Освіта

• Дзюба в школі у селищі Новотроїцьке, потім родина переїхала в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де він закінчив навчання в російськомовній середній школі №1.

• У 1953 році Дзюба блискуче закінчив російське відділення філологічного факультету Донецького (тоді Сталінського) педагогічного інституту.
• Навчався у аспірантурі в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка.

Сім'я

Батьками Івана Дзюби були Михайло Іванович Дзюба (1909-1943) та Ольга Никифорівна Дзюба (у дівоцтві Гнітько, 1912-1981).Батько загинув на фронті у 1943 році.

Дружина Марта, з якою він провів усе своє життя. Подружжя мало доньку — Олену (Дзюба-Погребняк), зараз вона кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри слов’янської філології.

Звання, чини, регалії

• Іван Дзюба є Лауреатом Міжнародної премії фундації Антоновичів за есе «У всякого своя доля» (1990), Міжнародної літературної премії від Фундації Івана Багряного (1996), літературної недержавної премії Олеся Білецького та наукової премії НАН України імені Володимира Вернадського.

• У 1991 році І. Дзюба став лауреатом Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…», статті «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?».

• 26 липня 2001 року указом Президента України Л. Д. Кучми Івану Дзюбі було присвоєне звання Герой України з врученням ордена Держави – за визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у розбудові її державності та відродженні національної духовності.

• У 2008 році книга Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2008» в номінації «Хрестоматія – Критика, біографії, мемуари».

• У 2017 році Дзюба отримав Державну премію України в галузі науки і техніки за роботу «Шевченківська енциклопедія» (у складі колективу).
• Дзюба став кавалером ордена Свободи (2009), орден князя Ярослава Мудрого V ст. (2022).

Джерела

1. 1931 – народився Іван Дзюба, літературознавець, дисидент і громадський діяч /Український інститут національної пам'яті

2. Іван Дзюба: коротка біографія /Університет Крок

3. Дисидент, який став міністром. Про опір русифікації, боротьбу з партією та велике кохання в житті Івана Дзюби /Суспільне. Культура

4. Іван Дзюба: дисидент та автор відомої праці про русифікацію українців /ДивисьІнфо