Тихий Олекса: відмінності між версіями

З 1950 року працював учителем біології у Новокостянтинівській школі (тепер Приазовського району Запорізької області). З 1953 року мешкав у селі Рубцове (тепер Лиманського району Донецької області), викладав у школі. З 1954 року — вчитель історії у рідному селі.

Вдруге заарештований у 1957 р. за «антирадянську агітацію», «наклеп на КПРС і радянську дійсність». Приводом послужили лист до Верховної Ради УРСР та стаття в газету, в яких Тихий засуджував введення радянських військ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему. Тоді Тихий був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і відбув покарання в Мордовії, а один рік – у Володимирській тюрмі.

{{Цитата|Про зустріч з Тихим відомий правозахисник Л. Лук'яненко згадував: "Уперше ми побачились з ним навесні 1961 року в мордовському концтаборі у селі Сосновка. У міцному потискові його руки, в усій його постаті і навіть у ході відчувалася якась урівноваженість його високої душі.

Він не нарікав на труднощі табірного життя. Немовби не помічав. Але так і не призвичаївся до несправедливості та знущань табірної адміністрації. Утім, присікування тюремників та вибіркові жорстокості сприймав звичайно з гумором, підбадьорював інших".}}

Також він склав словник неправильностей українських говорів Донбасу й уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова – народ». Текст цієї збірки було вилучено у Тихого під час обшуку в червні 1976 р., при чому дві доби його утримували тоді під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткомуСпілки письменників України М. Руденка.  

У березні 1980 р. Тихого перевели у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Кілька разів оголошував голодування (найдовше - 52 дні). Незважаючи на важкий стан здоров’я, Тихий провів у штрафному ізоляторі з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зривав нагрудний знак, не вставав, коли заходило начальство, відмовлявся від роботи, погано впливав на оточення. При цьому скаржитись на здоров’я йому не дозволялось. Так само після етапування на Урал йому довелось провести 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) за порушення режиму, і він знову тримав голодування. У нього відкрилася виразкова кровотеча. В критичному стані, перед операцією, він отримав пропозицію письмово зректися колишньої діяльності, але відмовився від цієї пропозиції. Операцію було зроблено не надто вдало – рух їжі спричинював біль, утворилися спайки, грижа, згодом розпочався перитоніт. Але і в цих обставинах Тихий відмовився писати покаянну заяву.

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий «Роздуми». На останнє побачення в квітні 1984 р. з сином Володимиром і дружиною Ольгою Олексу Тихого вели попід руки, але він тримався, посміхався. Помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні Пермі.

Згідно з радянськими законами, останки померлого в'язня не віддавали родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув'язнення. Отже, навіть після смерті українські дисиденти залишалися бранцями радянського режиму. Лише через п'ять років з великими труднощами і численними перепонами забрали останки Олекси Тихого і разом з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезли в Київ, де 19 листопада 1989 року поховали на Байковому цвинтарі.  

За спогадами учасників тих подій, більше 25 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, щоб провести в останню путь своїх героїв під синьо-жовтими прапорами.  

Указом Президента України від 8 листопада 2006 року Олексу Тихого за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Гельсінської групи нагороджено орденом "За мужність" І ступеня (посмертно).