Тихий Олекса: відмінності між версіями

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий «Роздуми». На останнє побачення в квітні 1984 р. з сином Володимиром і дружиною Ольгою Олексу Тихого вели попід руки, але він тримався, посміхався. Помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні Пермі.

Згідно з радянськими законами, останки померлого в'язня не віддавали родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув'язнення. Отже, навіть після смерті українські дисиденти залишалися бранцями радянського режиму. Лише через п'ять років з великими труднощами і численними перепонами забрали останки Олекси Тихого і разом з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезли в Київ, де 19 листопада 1989 року поховали на Байковому цвинтарі.  

За спогадами учасників тих подій, більше 25 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, щоб провести в останню путь своїх героїв під синьо-жовтими прапорами.  

Указом Президента України від 8 листопада 2006 року Олексу Тихого за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Гельсінської групи нагороджено орденом "За мужність" І ступеня (посмертно).

На Донеччині з 2008 р. активно діє Товариство ім. Олекси Тихого, яке видає і популяризує його твори, організовує "Олексині читання", конкурси серед молоді на краще знання біографії й творів героя, велопробіги на його честь. Активісти домоглися відкриття наскрізного проспекту Олекси Тихого довжиною 50 км, що сполучає п'ять міст – Костянтинівку, Дружківку, Краматорськ, Слов'янськ та Олексієво-Дружківку.

До речі, в Олексієво-Дружківці на території школи, де навчався, а потім працював О.Тихий, за часів незалежності встановили пам'ятник землякові. Свого часу російські окупанти його спаплюжили. Після визволення містечка пам'ятник відновили коштом громади. На ньому напис: "Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина".

Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 року вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».