Стус Василь Семенович

Стус Василь Семенович
Український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, публіцист, правозахисник та політв'язень.

Біографія

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Він був четвертою дитиною в селянській родині Семена та Ірини Стусів. Батьки мали невелике власне господарство та землю.

Щоб уникнути примусового життя і роботи в колгоспі, сім’я змушена була переїхати до міста Сталіно (сьогодні Донецьк). Спочатку переїхав батько, знайшовши роботу на заводі.

У 1941 році до Сталіного перебралась уся сім’я.

Василь рано навчився читати і потай від батьків самостійно пішов до школи. Йому тоді ще не виповнилося й 6 років. Батьки багато і важко працювали, тому не відразу звернули увагу на те, що Василька вдень часто не буває вдома. Дізналися про його школярство лише тоді, коли вчителька запросила матір до себе й запитала, чому Василь ходить до школи босий.

Особливо важкими для Стусів були повоєнні 1946–1947 роки.

Пізніше Василь Стус у листі до сина згадував так про своє дитинство:«Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3–4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися… Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко – жили, мало не пропали… Пам’ятаю, як 1946–47 рр. пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота».

У 1954 році Василь Стус закінчив школу № 150 в місті Сталіно зі срібною медаллю. Він хотів вступити до Київського університету, щоб стати журналістом. Однак 16-річному юнаку відмовили навіть у розгляді документів, мовляв, неповнолітній. Він повернувся додому і вступив на філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту, який закінчив 1957 року з червоним дипломом.

У студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Згодом, у 1960-х, його кумиром був Пастернак. У статті «Двоє слів читачеві» поет зізнався, що це була «необачно велика любов до нього», від якої він «звільнився – тільки десь 1965–1966 рр.».

У 1959 році після закінчення університету поет два місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, потім два роки відбував армійську службу (Лубни, Урал). По демобілізації з 1961 по 1963 рік викладав українську мову та літературу в школі № 23 в Горлівці (Донеччина), працював літературним редактором газети «Социалистический Донбас».

У період вчителювання Стуса дуже турбувало становище української мови на Донеччині.

Про це Стус ділився з Андрієм Малишком у листі від 12 грудня 1962 року: «Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної».

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився.

Восени 1963 року Василь Стус переїхав до Києва і вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т. Шевченка Академії наук УРСР за спеціальністю «Теорія літератури». Перші роки в Києві працював над поетичною збіркою «Круговерть», перекладами, писав літературно-критичні статті.

Родина Василя Стуса

В Києві він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», - так згадує той день Іван Дзюба. Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968-му році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.

На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.

За ці вчинок Стуса виключили з аспірантури, а потім заарештували.

13 січня 1972 року під час обшуку в квартирі у нього вилучили майже всі рукописи: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади.

У 1972 році Василь Стус був засуджений до п'яти років таборів плюс два роки заслання. Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980 року – формувальником II розряду ливарного цеху на заводі імені Паризької комуни, а після цього і до арешту – в цеху № 5 промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.

У 1976 році в листі до ПЕН-Клубу (міжнародної неурядової організації, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів) поет писав:«Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статей. Практично це значить, що в мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності. Тільки мала частина написаного побачила світ – адже мені постійно відмовляли в праві друкуватися».

Його поезії друкують у самвидаві або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі.

1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.

Василь Стус двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».

Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими.

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Це зафіксовано в «Хронике текущих событий» (Самвидав, Москва. - 1980. - № 58).

У травні 1980 року Стус був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений до 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ЗС 389/36 у селі Кучино Чусівського району Пермської області. Сумарно за обидві справи йому присудили 23 роки примусових робіт, позбавлення волі та заслання. Попри це поет не припиняв писати, навіть у багаторічній ізоляції. Стусу забороняли бачитися з родиною, останнє побачення з дружиною відбулося навесні 1981 року. Коли Стуса вперше заарештували, його сину Дмитру було 13 років.

Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

Сам Медведчук наполягав, що роль адвоката в таких процесах була мінімальна: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у СРСР й не знає, що це. Рішення в таких справах ухвалювалося не в суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цитата з офіційного сайту Медведчука).

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…».

Перебуваючи у в’язниці та засланні, поет займався його вихованням дистанційно. Через листи він радив сину що читати, пропонував поміркувати над певними творами, надсилав переклади поезій, давав настанови. Серед них були такі:

«Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика ‒ поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід?…»; «Головне – мати свій характер. “Насамперед сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер, а не був розмазнею, манною кашею для беззубих. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти ‒ це насамперед Твоя воля (бажання, мета, впертість і т. д.). А воля міцніє в подоланні перешкод»; «Освіта – це вид гігієни. Письмо з помилками – то як невмиті руки чи зуби. Поразка мусить стимулювати на чергову перемогу – це логіка сильних (а ти – мужчина!). У поразці попускають руки – лише слабкі»; «Цікаво, як Ти сприйняв свою поразку на іспитах. Поразка – це не тільки біда. Це ще і благо, добро. Уся суть у тому, як сам поставишся до неї. З мого погляду: технікум та ще й такий – то не велике щастя. Але: освіченому треба бути… Освіта потрібна людині не для іспиту і вступу до технікуму, а для неї самої»; «Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи – коли буде) – намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її – небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу – кращати, а не гіршати».

10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки «З таборового зошита».

Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Офіційна версія смерті від адміністрації табору – через гострий серцевий напад або самогубство.

Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

19 листопада 1989 року, прах поета перепоховано в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33) разом із прахом побратимів — Юрія Литвина та Олекси Тихого, які також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино. Це відбулося завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були його син Дмитро, син Олекси Тихого Володимир і заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина).

Дмитро Стус подає іншу версію подій тієї ночі: «Прапорщик Новицький без попередження висмикнув прут, яким на день кріпилися до стіни нари. Вони важили до 90 кг. Поет, виснажений від постійних голодувань, фізичних та моральних принижень, не мав сил опустити нари, тож вони впали на нього, а наглядачі вчасно не надали йому допомоги».

Товариш Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко теж висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, навмисне підлаштованого наглядачами. В інтерв'ю телеканалу «1+1» він розповідав, що тієї ночі в карцері пролунав стогін Стуса і прозвучало слово «Убили».

Після смерті тіло поета рідним не віддали, а поховали на табірному цвинтарі. Тільки у 1989 році, коли колонія вже була розформована, рідні змогли домогтися дозволу на перепоховання. Під час ексгумації тіла версія про навмисне вбивство підтвердилася. Дмитро Стус свідчить, що на тілі батька було виявлено сліди тяжких травм. Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International».

Зазначимо, що поет двічі відмовлявся від громадянства СРСР. Першу заяву він написав 15 липня 1976 року після того, як у нього вилучили рукопис збірки «Палімпсести» буцімто для «перевірки», відмовили в доступі до книжок, вчиняли фізичне та моральне насильство.

Вдруге схожу заяву Стус написав 1978 року, коли йому не надали дозвіл відвідати важкохворого батька. Відпустили із заслання на кілька днів лише після підтримки жінок із сусіднього табору, які в знак протесту оголосили голодування.

У заяві Стус писав: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства».

У той самий час Стус не хотів емігрувати на Захід.

Він говорив: «Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас»; «Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації; З усіх можливих героїзмів за наших умов існує лише один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви...».

Очевидно, що життя і слово «особливо небезпечного рецидивіста», становило для влади надто велику небезпеку. Ще однією причиною вбивства поета могло стати і те, що у 1985 році він був представлений нобелівським лауреатом Генріхом Беллем (німецький письменник, перекладач, сценарист) до Нобелівської премії, яку за процедурою присуджують номінантам наприкінці року і лише живим. Тож можна припустити – було зроблено все, щоб Стус не дожив до кінця року.

1990 року прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР та Ухвалою судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований. Перепоховання праху поета відбулося на Байковому цвинтарі Києва 19 листопада 1989 року.

Сестра Василя Стуса Марія

Сестра поета і дисидента Василя Стуса розповіла про брата і життя у Донецьку – від Другої світової і до АТО на сході України. Доля Василя Стуса пов’язана із Донбасом. Поет жив і вчився у Донецьку, деякий час працював вчителем у Горлівці. Є сумний збіг і в долі старшої сестри Василя, Марії Стус, яка з родиною переїхала у Донецьк, фактично, «на війну» – у травні 1941 року. Сестра поета виросла, вивчилася, 49 років викладала математику й фізику у Донецьку, вийшла на пенсію. Цього року війна вигнала Марію Семенівну з дому. Нині поетова сестра живе у Києві, допомагає онучці виховувати маленьких правнуків: Андрійка та Меланію.Нині окупанти намагаються «вимити» з Донбасу все, пов’язане зі Стусом і взагалі з проявами людського. Марія Стус розповідає, що навіть Друга світова була не така страшна, як нова війна. Сестра поета порівнює: «Я живу на тій вулиці, де ми жили під час війни. Я не пам’ятаю, щоб у нас хоча б один будинок був зруйнований. А зараз – напроти нас зруйнована будівля, через дорогу також... Колись не так давно чую крик на сусідній вулиці. Виявляється, чоловік був у хаті, хотів вийти на подвір’я, і його вдарило осколком – одразу впав і помер». Невідомо, коли закінчиться війна. Але Марія Стус зберігає оптимізм: «Не знаю, що далі буде і як жити. Якось будемо терпіти. Надіємося на Бога, як кажуть».

Освіта

• У 1944—1954 роках Василь Стус навчався в Донецькій міській середній школі №265 і закінчив її зі срібною медаллю.
• В цьому ж році вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно.
• Закінчив навчання в інституті у 1959 року та отримав диплом з відзнакою.
• Восени 1963 року Василь Стус переїхав до Києва і вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т. Шевченка Академії наук УРСР за спеціальністю «Теорія літератури».

Сім'я

Батьки Василя Стуса - Семен Стус та Їлина Сінківська (Стус) - взяли шлюб восени 1920-го.

Родовід

Марія Стус розповіла про своє життя від дитинства і до сьогодні.

«Донецьк нас зустрів дуже великим горем. У мене була старша сестричка, і вона вчилася у восьмому чи дев’ятому класі. Вона захворіла на менінгіт, і за 24 дні померла. І ми якраз приїхали у Донецьк – оце так нас зустріло місто», – згадує Марія Стус.

За два роки у Стусів загинула ще одна дитина – син Іван. Хлопчик підірвався на міні, лишеній у полях під час Другої світової.

Після війни і голоду 1946 року життя потроху налагоджувалося. Марія та Василь дуже дружили, все робили разом.

«Він, кожну хвилину беріг. Може, з дитинства знав, що довго жити не буде? Він всім цікавився і дуже багато знав. І у шостому класі я вже не вважала, що я – старша. Він уже був у мене, як захисник», – ділиться спогадами про брата Марія Стус.

Сестра поета розповідає, як разом з Василем вони заслуховувалися класикою, грали з географічною картою, як Василь захистив її від хлопців, що регулярно закидали сніжками… «Я все життя молилася на нього! І коли ми дізналися, що його забрали – ви не можете уявити, що було! Я взагалі не спала дні два або три. Я весь час проплакала. Як можна такого чоловіка як Василь, забрати? Він був такий добрий, чуйний», – згадує Марія Стус про арешт поета.

У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх.15 листопада 1966 року року в них народився син Дмитро, нині літературознавець, дослідник творчості батька.

Цікаві факти

• Був наймолодшою четвертою дитиною в родині.
• Коли Василю було три роки, батьки перевезли його до міста Сталіно (нині Донецьк).
• Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком.
• На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу.
• Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською.
• Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.
• 1959-го року «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.
• З 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки.
• Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.

Джерела

1. 1938, народився поет і дисидент Василь Стус /Інститут національної пам'яті

2. Василь Стус: коротка біографія / Університет Крок

3. Родина Василя Стуса. Батьки. /Стус Центр

4. Сестра Василя Стуса: Я живу на тій вулиці, де ми жили під час Другої світової війни /Вікна 5. Василь Стус. Цікаві факти /Довідка