Чорновіл В'ячеслав Максимович

Чорновіл В'ячеслав Максимович

Політик, громадський діяч, народний депутат України I—III скликань (1990—1999), діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу

Біографія

В’ячеслав Чорновіл публіцист, політик, дисидент, політичний в’язень комуністичного режиму, символ боротьби за незалежність України народився 24 грудня 1937 року на Черкащині в родині сільських учителів.

Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі — писав В’ячеслав Чорновіл.

У радянських тюрмах та таборах Чорновіл провів понад 15 років. Був засуджений 4 рази. В один із років витримав 83 допити і ніколи не свідчив супроти друзів. Його так боялася влада, що під Олімпіаду-1980 ініціювала кримінальну справу, звинувативши у замаху на зґвалтування. Саме Чорновіл ініціював проголошення Декларації про державний суверенітета Акт проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Він отримав прізвисько в КДБ — «Неугомонный». Чорновіл дожив до омріяної Незалежності, але не дожив до того часу, як Незалежна Україна вшанувала і нагородила його прокурора...

«Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи..., – говорив В’ячеслав Чорновіл, – і якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».

В’ячеслав Чорновіл – студент Київського держуніверситету

«Чорновіл почав політизуватись під час навчання на факультеті журналістики Київського університету, – пише Василь Деревінський у книзі «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика», – його, вихованого на гаслах дружби народів, інтернаціоналізму вразило, що в столиці України «вовком дивляться, коли ти говориш українською». У молодого комсомольського активіста зневажливе ставлення до української мови викликало спротив, пробудило почуття національної образи і честі».

У 1960-х він став одним з лідерів дисидентського руху в Україні. Засновник та редактор «Українського вісника», в якому оприлюднювали матеріали самвидаву та хроніки національного спротиву. Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. Очолив партію Народний Рух України. Балотувався у президенти України.

У житті В'ячеслава Чорновола була одна подія, яка фактично вирішила його подальшу долю — 4 вересня 1965 року В'ячеслав Чорновіл виступив разом із Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» з протестом проти арештів української інтелігенції.

Цю демонстрацію розглядають як першу акцію відкритого протистояння тоталітарній владі, хоча ще 8 серпня Чорновіл виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам'ятника Шевченкові в с. Шешори на Гуцульщині.

Після виступу його звільняють з роботи, не дають навчатися в аспірантурі, куди він вступив за конкурсом, на нього всіляко тиснуть КДБшні інформатори. А Чорновіл… пише листи до керівництва комсомолу, викриваючи несправедливість і тих самих стукачів КДБ.

У 1966 році написав дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору» – один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступного року уклав збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»). Тут оприлюднив матеріали про заарештованих 1965-го шістдесятників. Її видрукували за кордоном і заборонили в СРСР. В’ячеслав Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що борються за права людини. Матеріалів відносно першої кримінальної справи небагато. У 1996 році матеріали цієї справи повернуті з архіву самому Чорноволу. Але окремі документи та цікаві факти можна знайти у матеріалах «другої справи 1967 року» (вирок від 15 листопада 1967 року).

В'ячеслав Чорновіл відмовився свідчити у справі проти своїх друзів, чудово розуміючи, що цим самим наражає себе на велику небезпеку.

Кримінальна справа відносно братів Горинів, Мирослави Зваричевської і Михайла Осадчого була однією з багатьох справ, які активно відпрацьовувалися в той період у Львівській області за статтею про антирадянську агітацію і пропаганду (ст. 62 КК УРСР).

У СРСР на той час відмова давати свідчення в суді каралася кримінальною справою проти самого свідка. Таким чином «заохочували» всіх свідків давати побільше матеріалу для слідства, щоб легше було довести вину підсудних. Знаючи про це і розуміючи, що він сам може дуже легко опинитися на лаві підсудних, Чорновіл «категорично відмовився давати суду покази…» проти підсудних друзів, які навіть визнали свою вину. Тобто логічної потреби уникати давати свідчення уже не було, але Чорновіл усе одно відмовився.

"Він заявив судді і прокурору, що жодних показів давати не буде, тому що вони є злочинцями, порушують закон проводячи засідання в закритому режимі…"

Як результат, колегія судів Львівського обласного суду просто на судовому слідстві відкриває кримінальну справу щодо свідка Чорновола. Така можливість була у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР 1960 року. Швидке досудове слідство і передача справи до суду.

Безпосередньо в судовому засіданні, вже відносно Чорновола 08 липня 1966 р. за відмову давати покази, він знову підтвердив свої слова. Вироком народного суду Ленінського району міста Львова від 8 липня 1966 року, Чорновіл засуджений на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави.

Вирок на двох сторінках. Проста справа для обвинувачення і великий пам'ятник історії.

Чорновіл, відбувши покарання виправними роботами, не припинив правозахисної діяльності. Журналіст мав зухвалість перенаправити листа політичного в'язня Валентина Мороза із Мордовських таборів до депутатів Верховної Ради УРСР.

Також Чорновіл видає збірку на захист арештованих українських інтелігентів «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)». У збірці містилися біографії і зразки творів, за які й було людей засуджено, тобто фактично Чорновіл передруковував заборонену з точки зору радянської каральної системи літературу, яку він і направив до державних органів.

Чорновіл писав голові КДБ і прокурору УРСР про зловживання слідчими і перекручування ними процесуальних норм.

5 травня 1967 року заступник прокурора Львівської області Стариков викликав Чорновола та попередив його про кримінальну відповідальність за ст. 187-1 КК УРСР.

Це стаття про «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад», була введена в Кримінальний кодекс УРСР 9.11.1966 (зміни – від 12.01.1983; скасована 14.04.1989) і її санкція – позбавлення волі до 3 років, або виправні роботи до 2 років, або до 300 карбованців штрафу.

Нову статтю ввели для «розвантаження» більш суворої ст. 62 «антирадянська агітація і пропаганда». Нове формулювання звинувачення полегшувало слідству і судові доведення провини (за звинуваченням в ст. 62 КК УРСР «антирадянській агітації і пропаганді» було потрібно довести наявність мети «підриву або ослаблення» радянської влади, що, як правило, було досить важко).

Листи в офіційні органи не залишилися непоміченими. 20 липня 1967 року прокурор УРСР Федір Глух своїм листом дає чітку вказівку прокурору Львівської області порушити кримінальну справу проти Чорновола.

Сумлінний виконавець — прокурор Львівської області Борис Антоненко — 24 липня 1967 року порушує проти Чорновола кримінальну справу за ознаками злочину ст. 187-1 КК УРСР , а фактично у зв'язку з укладанням збірка під назвою “Лихо з розуму” (Портрети двадцяти «злочинців»)».

Деякі дослідники стверджують, що до Чорновола ця стаття була застосована ледве чи не до першого в Україні.

Після порушення справи 3 серпня 1967 року був проведений обшук, в помешканні Чорновола по вулиці Спокійній, 13 у місті Львів під час якого в тому числі вилучили примірник — «Друкований текст «Лихо з розуму» (портрети двадцяти злочинців) на 227 аркушах» — так вказано в протоколі обшуку, та текст під назвою «Репортаж із заповідника імені Берія», автором якого був політичний в'язень Валентин Мороз, фактично за розповсюдження цих двох публікацій і засудили в цій справі В'ячеслава Чорновола.

Чорновола захищав відомий адвокат Леонід Ветвінський, який здійснював активний захист — подавав клопотання, касаційну скаргу, навіть на стадії касації, працюючи в Москві, приїжджав до Києва в судове засідання до Верховного суду УРСР представляти інтереси Чорновола.

Попри це 15 листопада 1967 року суд оголошує вирок — засудити Чорновола до 3 років позбавлення волі. 19 грудня 1976 року судова колегія в кримінальних справа Верховного суду УРСР відмовила в задоволені касаційних скарг. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31.10.1967 року «Про амністію» строк ув'язнення Чорновола був скорочений наполовину. Чорновіл в судовому процесі вину не визнав, а під час виступу цитував вірші та красномовно відстоював свою позицію.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року Чорновіл працював спостерігачем метеостанції на Закарпатті, землекопом археологічної експедиції в Одеській області, вагарем на станції Скнилів у Львові, з 1971 року — у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.

Уже в період так званої «відлиги» 1990 року пленум Верховного Суду Української РСР, що «Суд не врахував, що ці твори (за які було засуджено Чорновола) адресувалися передусім вищим органам державної влади в країні, з метою усунення тих явищ у нашому житті того періоду, які автор творів вважає негативними та небажаними».

Таким чином вирок щодо Чорновола було скасовано, а справа закрита за відсутності в його діях складу злочину.

Після другої кримінальної справи переслідування незабаром відновилися.

Нічого оригінального радянська система не вигадувала і 12 січня 1972 року прокурор Львівської області Антоненко, якого за незалежності шанували в прокуратурі, постановив порушити кримінальну справу проти Чорновола за ознаками тієї самої статті 187-1 КК УРСР.

Чорноволу інкримінували виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад.

Того ж дня Чорновола затримав у Львові старший слідчий слідчого відділу УКДБ при РМ УРСР у Львівській області капітан Боєчко.

Це сумнозвісна «Арештована коляда», коли також були затримані Стефанія Шабатура (мисткиня-килимар, багаторічна політв'язень, членкиня Української Гельсінської групи), Ірина Калинець (поетеса, багаторічний політв'язень) та Григорій Чубай (видатний поет, перекладач).

Відразу після затримання в помешканні Чорновола, а також усіх одночасно з ним затриманих дисидентів і «можливих співучасників», відбулися обшуки.

Вже за два дні, 14 січня 1972 року, в постанові про взяття підозрюваного під варту слідчий кваліфікує діяльність Чорновола за ст. 62 ч. 1 КК УРСР (Антирадянська агітація і пропаганда), оскільки останній «виготовляв, поширював і зберігав антирадянські документи…».

Слідство мало довести умисел і санкція була більш суворою в порівнянні зі ст 187-1 КК: позбавлення волі до семи років і з засланням до п'яти років (проти позбавлення волі до трьох років).

Протягом всього слідства у справі тривали численні допити Чорновола. Тільки протягом 1972 року його було допитано 83 рази, а за весь час слідства — більше ста разів! І як обвинуваченого, і як свідка у матеріалах, які були вилучені при обшуках у його знайомих. Сама процедура допитів тих часів (виклик та доставлення затриманого до слідчого, очікування, манера ведення допиту) дозволяла слідчим чинити психологічний та фізичний тиск на підозрюваного. Разом з тим, В'ячеслав Чорновіл залишався незламним.

Чорновіл, порівнюючи радянське «правосуддя» з царським та американським, вимагає надати йому можливість користуватися ручкою (олівцем), отримувати книги від родичів, побачитись з сестрою та листуватись з нею, припинити принизливі для людської гідності дії наглядачів слідчого ізолятора.

Задля бодай зменшення репресій стосовно української інтелігенції, припинення переслідування побратимів Чорновіл у ході слідства відходить від принципу «неучасті у слідстві», та подає заяви, якими бере усю вину на себе та заперечує участь у «антирадянській діяльності» інших дисидентів.

Сьогодні видається дивним, а насправді є показовим для підходу Чорновола до викриття безглуздя радянської дійсності: один з доказів «антирадянської діяльності» Чорновола, машинопис його праці «Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")», починається з цитати вірша Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…» та… Леніна: «Тому коли нам говорять: самовизначення при соціалізмі зайве, це таке ж безглуздя, така ж плутанина, якби хто сказав: демократія при соціалізмі зайва».

Проте, радянська репресивна машина не сприймала інтелектуальні аргументи і міркування. Тонкощі інтелектуальної дискусії були для неї зайвими, чужими, а отже ворожими; особи, здатні на виявлення ідеологічних нонсенсів та відвертого безглуздя керівної доктрини — становили загрозу та підлягали знищенню.

За тогочасної слідчої та судової практики навіть офіційні звернення, як-от колективна заява на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР, в копії — прокурору УРСР, підписана в т.ч. Чорноволом від січня 1970 року, були доказом антирадянської діяльності.

Чорновіл постає справжнім правозахисником, аналізуючи і переконливо доводячи абсурдність звинувачень тогочасного режиму проти української інтелігенції. При цьому він апелює до здорового глузду, майстерно аналізує тексти, що ставляться авторам-дисидентам в вину і складають основні докази обвинувачення.

А що з захистом Чорновола? Слідство не надало можливості Чорноволу залучити до справи справжнього захисника на його вибір. Щоби обрати захисника, Чорновіл наполягав на зустрічі з сестрою чи дружиною, які б могли надалі реалізувати його волю. Як пише Чорновіл в своєму клопотанні до обласного суду напередодні винесення вироку, від призначеного захисника він відмовився, протестуючи проти сваволі слідства.

Тож В.Чорновол займався своїм правовим захистом сам, і слід зазначити — робив це ґрунтовно, наполегливо і вельми фахово, аргументовано спростовуючи доводи слідства у більшості епізодів справи. На жаль, більшість його заяв і клопотань була проігнорована судом.

Власне, побачення з сестрою та з дружиною Чорноволу так і не було дозволено протягом усього слідства, навіть для погодження питання щодо залучення до справи незалежного захисника (адвоката).

Від призначеного на запит слідства Львівською обласною колегією адвокатів адвоката М.С. Маліка Чорновіл відмовився.

У судовому засіданні 9 квітня 1973 року цей адвокат підтримав заяву Чорновола.

Оскільки і прокурор не заперечував проти такого повороту, суд задовольнив клопотання і надав змогу Чорноволу захищатись самому.

Попри те, що Чорновіл клопотав про відкрите судове засідання і залучення всіх 20 свідків у справі, суд був закритим і свідків заслухав лише 9.

Як прокоментував прокурор Руденко А.А. (ймовірно, рідний брат Генерального прокурора СРСР Романа Руденка — Руденко Антон Андрійович) «Розголошення документів, які є в матеріалах справи, є непотрібне для широкого кола осіб».

Суд частково задовольнив лише одне клопотання підсудного — залучив до матеріалів справи газету «Літературна Україна» та довідку КДБ. Підсудний Чорновіл заявив, що винним себе не визнає, тому що пред'явлене обвинувачення неправдиве.

На 22 (!) аркушах протоколу судового засідання викладено обґрунтовану позицію захисту, яку відстоював Чорновіл. Навряд чи найнятий адвокат зробив би це краще. Однак, репресивна система була глуха до доводів політичного в'язня, бо далеко не у правосудді було її призначення. А які свідки були по справі! Іван Дзюба, Григорій Чубай..!

В дебатах та останньому слові Чорновіл ґрунтовно виступив на свій захист.

Однак, ні обрана позиція захисту, яку можна сформулювати як «Мене неправильно зрозуміли, а слідство перекрутило усі обставини», ні переконливі численні докази та проактивна позиція не звільнили Чорновола з пазурів системи.

Слідство вирішило, що "антирадянська діяльність Чорновола фінансувалася з-за кордону", оскільки канадська туристка передала йому 400 крб на допомогу сім'ям засуджених дисидентів.

Чорновіл не визнав себе винним знову: усі вилучені твори інших авторів зберігав у себе для вивчення їх літературної цінності, у виданні «Українського вісника» участі не брав, жодних наклепів на радянських лад у власних творах не вбачає, кошти від знайомих дійсно отримав та передав сім'ям засуджених дисидентів.

12 квітня 1973 року судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду винесла вирок: шість років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на три роки.

Чорновіл подає коротку попередню касаційну скаргу (згодом – повну основну) та зауваження на протокол судового засідання на 30 (!) аркушах, де ретельно перераховує усі невідповідності протоколу фактичним обставинам судового розгляду.

Потім Чорновіл готує ґрунтовну касаційну скаргу на 77 сторінках рукописного тексту.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР в задоволенні касаційної скарги Чорновола фактично та цинічно відмовила. Фактично, тому що насправді постановила частково її задовольнити та виключити з вироку одну вказівку та кілька епізодів (про передачу книжки та кількох збірок віршів); цинічно ж тому, що в решті вирок залишено без змін і Чорновіл відбував усе призначене йому покарання в колонії.

За що? Вірші, статті… листи на захист скривджених інтелектуалів… при цьому без явної агресії чи ворожості до радянського ладу та системи. Судили не «шпигуна», не злодія і навіть не воїна УПА… Судили інтелектуала, який мислив і мав сміливість задавати питання про недолугість системи радянських державних інститутів, був частиною національної інтелектуальної еліти свого часу.

Будь-яка недемократична та екстрактивна система боїться публічних дискусій, інтелектуальних питань що викривають її ущербність, та закликів, що запалюють вогонь сердець та ведуть до змін. Конструктивна деструкція, провісниками якої є борці за правду, є загрозою сталості порочної системи. Проактивна позиція є атрибутом справжньої еліти нації, зерна, навколо якого розбудовується і нація, і держава. І якої нам так бракує сьогодні.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР в задоволенні касаційної скарги Чорновола фактично та цинічно відмовила. Фактично, тому що насправді постановила частково її задовольнити та виключити з вироку одну вказівку та кілька епізодів (про передачу книжки та кількох збірок віршів); цинічно ж тому, що в решті вирок залишено без змін і Чорновіл відбував усе призначене йому покарання в колонії.

За що? Вірші, статті… листи на захист скривджених інтелектуалів… при цьому без явної агресії чи ворожості до радянського ладу та системи. Судили не «шпигуна», не злодія і навіть не воїна УПА… Судили інтелектуала, який мислив і мав сміливість задавати питання про недолугість системи радянських державних інститутів, був частиною національної інтелектуальної еліти свого часу.

Будь-яка недемократична та екстрактивна система боїться публічних дискусій, інтелектуальних питань що викривають її ущербність, та закликів, що запалюють вогонь сердець та ведуть до змін. Конструктивна деструкція, провісниками якої є борці за правду, є загрозою сталості порочної системи. Проактивна позиція є атрибутом справжньої еліти нації, зерна, навколо якого розбудовується і нація, і держава. І якої нам так бракує сьогодні.

Весною 1990 року В'ячеслав Чорновіл переміг на виборах до Верховної Ради та Львівської облради. Опісля- обрання головою обласної ради. До ініціатив Львівщини приєдналисятернопільська та Івано-Франківська області, урочисто була проголошена Галицька Асамблея.

У Верховній Раді на противагу комуністичній «групі 239» утворюється демократична Народна Рада, в якій Чорновіл стає лідером радикального крила. Перебуваючи в меншості, Народна Рада таки добивається в липні 1990-го проголошення декларації про державний суверенітет, а в серпні 1991-го після невдалого путчу — Акта Незалежності України й заборони Компартії.

В одному з інтерв’ю В’ячеслав Чорновіл говорив, що хотів би піти з життя «миттєво, на льоту».

Його передбачення справдилося. 25 березня 1999-го він загинув у автокатастрофі на шосе біля Борисполя. Низка питань щодо загибелі В’ячеслава Чорновола та аварії залишаються на сьогодні без відповіді.

25 березня 1999 року Вячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Трагедія сталася на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль—Золотоноша. Автомобіль Чорновола врізався в «КамАЗ» з причепом, який розвертався посеред шосе.

В. Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, прес-секретар лідера НРУ Дмитро Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Самі обставини дуже загадкові: видимість в той день була нормальна, отже водій Чорновола повинен був побачити вантажівку, що стояла посеред дороги.

З того зерна, що було у вантажівці засіяли поле пшениці, яке назвали полем Чорновола. Після того як скосили колосся – його роздали по усіх областях України.

Попрощатися з ним прийшло до 200 тис. людей. Труна з тілом стояла в Київському будинку вчителя (колись там засідала Ценральна Рада), а черга бажаючих вшанувати загиблого простяглася аж до Хрещатика. Поховали В’ячеслава Максимовича Чорновола на Байковому кладовищі на центральній алеї.

Освіта

В'ячеслав Чорновіл до школи пішов 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку).

У 1955 році закінчив Вільховецьку середню школу із золотою медаллю.

Того ж року вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет.

З 2-го курсу перевівся на факультет журналістики, де на той час виконував обов'язки декана земляк Чорновола Матвій Шестопал.

Уже в університеті мав неприємності за свої погляди, з чим пов'язана майже річна перерва в навчанні.

У 1958 році (узявши річну відпустку, їздив на будівництво домни в Маріуполі, де працював спочатку теслярем, потім у виїзній редакції газети “Київський комсомолець”). У студентські роки вже багато писав до газет.

Протягом місяця склав усі пропущені сесії й 1960 року закінчив університет з відзнакою. Захистив дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка», ще донедавна забороненого письменника.

З липня 1960 до травня 1963 року В'ячеслав Чорновіл працював на Львівській студії телебачення спочатку редактором, потім - старшим редактором передач для молоді.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка,В. Самійленка, Б. Грінченка.

У травні 1963 року року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури.

Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив ву Вишгороді.
У 1964 році склав кандидатський мінімум, пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педінституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б.Грінченка.

Сім'я

Батько - Максим Йосипович - походив з давнього козацького роду Чорноволів. Хоча в сільській місцевості не надавали особливого значення родоводам, історична пам'ять сім'ї сягала кількох поколінь - до часів остаточного закріпачення козаків, коли уярмлене село Вільхівець покинув бунтівний Стратін Чорновіл і, пройшовши життєвий шлях аналогічний до Миколи Джері з повісті Нечуя-Левицького, осів у вільній Юрківці (обидва села на Звенигородщині). Мати - Килина Харитонівна Терещенко належала до одного з відгалужень славного роду цукрозаводчиків і меценатів терещенків. У Вільхівці пройшли дитячі та юнацькі роки В'ячеслава та його старшого брата Бориса (нині покійного) й молодшої сестри Валентини. Тепер у Вільхівці з роду Чорноволів не залишилося нікого, лише нагадують про давніші покоління деякі топоніми: куток Чорноволи й Чорноволівський ліс.

В'ячеслав Чорновіл був тричі одружений. З першою дружиною - Іриною Брунець — мав сина Андрія, від другої - Олени Антонів - Тараса. Третьою дружиною стала відома дисидентка Анета Пашко, дітей в шлюбі не було

Цікаві факти

Чорновіл навчився читати у чотири роки, а школу закінчив з золотою медаллю.

Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя буде боротися за Україну.

Працював різноробом. У 1963-1964 роках брав участь у будівництво Київської ГЕС. Після першого ув’язнення, працював спостерігачем метеостанції, землекопом археологічної експедиції, вагарем на станції Скнилів тощо. Після останнього – кочегаром у Львові.

Витримав 83 допити. У 1966-му В’ячеслав Чорновіл відмовився свідчити у справі проти своїх друзів – братів Горинів, Мирослави Зваричевської і Михайла Осадчого. Навіть попри те, що на той час вони визнали провину і потреби уникати свідчень вже не було. За що був притягнутий до суду і отримав свій перший вирок. У 1972-му витримав 83 допити, але й надалі ніколи не свідчив проти друзів.

Прокурор, який судив Чорновола, має звання “Почесний працівник прокуратури України”. Другу (1967 р.) і третю (1972 р.) кримінальні справи проти В’ячеслава Чорновола порушив прокурор Львівської області Борис Антоненко (1912-2010 рр.). Свою посаду прокурор обіймав протягом 20 років. Антоненко написав низку книжок про своє прокурорське минуле, боротьбу зі злочинністю і “українськими буржуазними націоналістами”. У 2003-му цьому прокурору призначена пенсія згідно із Законом України “За заслуги перед Україною”. В червні 2006-му Антоненку оголосив подяку генеральний прокурор України Олександр Медведько. А в 2007-му йому присвоєно звання “Почесний працівник прокуратури України”.

Не відмовляв всім, хто до нього звертався з питаннями української справи.

“Працював він самовіддано і справді багато, – згадувала дружина Атена Пашко. – Вставав, бувало, о 5-й годині ранку, писав, потім – на роботу, лягав пізно. Знаєте, є люди, котрі можуть вам відмовити, сказавши, що не мають вільного часу чи знайти якісь інші відмовки. До таких В’ячеслав Максимович не належав, позаяк не вмів кривити душею. Він завжди давав пораду, настанову людям, які до нього звертались і, особливо, якщо це стосувалося української справи”.

Від КГБ отримав прізвисько “Неугомонний”. Із спогадів вірменського дисидента та політв’язня Паруйра Айрякіна:

“Він був наче напханий енергією, він навіть у зоні бігав, займався спортом. Багато читав, писав, покладену норму – ми шили рукавиці – виконував не за вісім годин, а за три години – решту часу він був зайнятий сам собою”.

Непохитно вірив у відновлення незалежності України. Переказують, як один із слідчих спересердя запитав В’ячеслава Чорновола:

“Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?”. І почув у відповідь: “Як ким? Редактором опозиційної газети”.

На президентських виборах 1 грудня 1991 року за В’ячеслава Чорновола віддали голоси 7 420 727 українців (23,27%). Він зайняв друге місце слідом за Леонідом Кравчуком.
Був обраний гетьманом і зрікся присяги на вірність московському цареві. Після обрання гетьманом Українського козацтва на Великій раді 21 червня 1992 року в Переяславі-Хмельницькому Чорновіл проголосив зречення присяги на вірність московському цареві, даної на Переяславській раді в 1654-му.
Багато хто вважає його смерть в автокатастрофі політичним убивством напередодні майбутніх президентських виборів. Пасажир КамАЗа Іван Шолом, який міг давати вказівки водієві Володимиру Куделі, що здійснював фатальний розворот на трасі, невдовзі помер. Колишній заступник генерального прокурора Микола Голомша припускав, що Чорновола після аварії добили кількома ударами кастета. Однак доказів для доведення убивства в суді так і не зібрали. 21 січня 2014 року суд задовольнив клопотання обвинуваченого Куделі, визнавши аварію нещасним випадком, та закрив справу.

Джерела

1. 1937, народився В'ячеслав Чорновіл /Український інститут національної пам'яті

2. В'ячеслав Чорновіл: епоха боротьби за українську державу

3. 10 фактів про В’ячеслава Чорновола: до 85-річчя від дня народження борця за незалежність /Новинарня. Новини України, що воює