Костенко Ліна Василівна

Костенко Ліна Василівна

Українська дисидентка, поетеса, письменниця

Біографія

Народилась 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві (неподалік від Києва) у родині вчителів - Василя Григоровича й Зінаїди Юхимівни Костенків.

У 1936 році, коли Ліні виповнилося 6 років родина переїхала з Ржищева до Києва. Однієї страшної ночі 1936 року до батька прийшли з обшуком «енкаведисти» і забрали його на цілих десять років.

З 1937 по 1941 роки майбутня поетеса навчалася у школі № 100, що містилася в робітничому селищі на Трухановому острові, де на той час жила родина.

Потім почалася війна і одинадцятилітня дівчинка пережила все те, про що згодом розповість у віршах-споминах: про евакуацію, «сумні біженські мандри», про «балетну школу» замінованого поля, по якому доводилося ходити, і про перший вірш, який не зберігся, бо був написаний на стіні окопу, де вона ховалася від мінометного обстрілу. Школа № 100 була спалена 1943 року разом із усім селищем. Потім Ліна навчалась у середній школі №123 на Куренівці. Середню освіту Ліна вже здобула у середній школі № 123 на Куренівці, яку закінчила на відмінно. А ще вона відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», який на той час редагував поет Андрій Малишко. У 1945 році року школу відвідав нарком освіти УРСР П.Г.Тичина, якому учениця подарувала свою рукописну збірку. Перший вірш Ліни у 1946 році Ліни було опубліковано в дитячій газеті “Зірка”. По закінченні школи навчалася в Київському педагогічному інституті, (зараз НПУ ім. М. Драгоманова), але згодом покинула його, бо рутинне викладання предметів і загальна атмосфера вишу не влаштовувала талановиту дівчину. Вона подала документи в Московський літературний інститут імені М. Горького, який вважався тоді кузнею літературних талантів усього СРСР. Л. Костенко блискуче витримала конкурсні випробування неймовірної складності, і почала навчатися у колі обдарованої молоді та знаних митців художнього слова.

Творчим семінаром керував відомий російський поет – Михайло Свєтлов. Закінчила інститут у 1956 році з відзнакою.

Рецензент її дипломної роботи – критик Всеволод Іванов, ще тоді зазначив: «Дипломна робота Ліни Костенко, вірші, заслуговує, з моєї точки зору, найвищої оцінки... Це дуже талановитий поет з великим майбутнім... Я відчуваю, що українські вірші її досконалі».

Добірка віршів з дипломної роботи випускниці літературного інституту наступного року увійшла в її першу книжку поезій – «Проміння землі». а згодом — у Московському літературному інституті імені Горького, який закінчила у 1956 році. Ліна Костенко почала публікувати свої вірші у періодиці з шістнадцяти років. Зараз вона є автором понад 15 поетичних збірок, 2 романів у віршах і роману у прозі. Перші збірки поезій «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали значний інтерес у читачів та критики, а книга «Мандрівки серця» (1961) не тільки закріпила успіх, а й утвердила ім’я Ліни Костенко серед визначних майстрів української поезії.

Поет Василь Симоненко, рецензуючи «Мандрівки серця», писав:«Ліна Костенко з однаковою граціозністю малює і найніжніші акварелі, і широкі полотнища, і з чарівною легкістю підноситься до філософських роздумів та узагальнень. Вона красива в своєму смутку і сліпучо осяйна в своїй радості. А до того ж вона безпощадна в своєму гніві, по-жіночому ніжна з коханим і друзями. Громадянство її знаходить свій вияв не в тріскотливій балакучості, а в жадобі до сьогоднішнього життя. … Це та простота, яка в українській поезії йде від Шевченка, Франка й Лесі Українки. Це та простота, яка поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак».

У кінці 60-х років XX ст. Ліна Костенко почала працювати над історичним романом у віршах «Берестечко», у якому зображено найтрагічніші часи історії України – червень 1651 року: поразка козачих загонів Богдана Хмельницького від польського війська, зрада татарського хана і полон гетьмана, його роздуми над подальшою долею України і «перемоги над поразкою». Основна частина твору була написана у 1966 –1967 роках, але про те, щоб опублікувати у журналах хоча б його фрагменти не було і мови, бо контроль над літературними виданнями та змістом текстів з боку держави посилився. За сміливу й активну підтримку дисидентського руху та «безідейні» вірші цензура вже кілька років не пропускала до друку нові твори поетеси.

У 1962 році публікація збірки «Зоряний інтеграл» була заборонена, а через 10 років така ж доля спіткала і збірку «Княжа гора». Навіть саме ім'я поетеси зникло зі сторінок періодики і не згадувалося літературною критикою. Між «Мандрівками серця» і «Над берегами вічної ріки"» (1977) минуло шістнадцять років вимушеної ізоляції від читачів, бо ж не можна вважати публікацією покалічену цензором добірку віршів в газеті «Літературна Україна» влітку 1976 року, коли Ліна Костенко в знак протесту оголосила голодування.

Дочка поетеси Оксана Пахльовська розповідала: «Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби й не існувало: ім'я її було заборонене, вірші не друкувались, про вихід книжок і не мріялось… У мене було відчуття, що всі ці роки люди її ніби чекали. А вона – працювала. В найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалося круг неї коло переслідувань, цькувань, заборон, – вона писала. Могла зачинитись і написати за одну добу до трьохсот рядків «Марусі Чурай». Поезія була протистоянням. Була вірою в кінечність абсурду».

Вчений-літературознавець Григорій Клочек наводить факти:«Не зламало її і те, що чимало років доводилось жити у важкій матеріальній скруті: на роботу неможливо було влаштуватись, а гонорарів не отримувала, бо ж книжки не виходили. Бували дні, коли залишалось тільки двадцять вісім копійок на пляшку кефіру». .

Але попри всі обставини поетичне слово Ліни Костенко проривало загати і перепони. Її вірші переписували від руки, і самвидавні книжечки поетеси поширювалися серед українців.

До широкого кола читачів поезія Костенко змогла повернутися лише 1977 року збіркою віршів «Над берегами вічної ріки». А 1979-го був опублікований надзвичайної художньої сили Історико-філософський соціально-психологічний роман у віршах «Маруся Чурай», який критика справедливо визнала енциклопедією духовного життя українського народу в XVII столітті. Цей твір чекав свого виходу у світ 6 років. Переплетіння історичних фактів із фактами особистого життя головної героїні твору дало поетесі можливість відтворити широку етнографічну панораму життя в Україні, відобразити ментальність українців і показати проблеми українського суспільства. Навіть у серії «Романи й повісті» в м'якій палітурці й на газетному папері роман «Маруся Чурай» став раритетом. Коли ж він вийшов у подарунковому виданні, за романом у книгарнях стояла така черга, як в голодні роки за хлібом.

Ще через рік вийшла збірка поезій «Неповторність» (1980), а за нею – «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987), збірка поезій «Вибране» (1989).

У 1990 році вся Україна відзначила 60-літній ювілей Ліни Костенко.

Письменник Анатолій Дімаров у вітальному слові тоді сказав:«Минули роки й роки. Топтуни й ревуни, які зганяли Вас із трибуни, де вони всі подівалися? Одні лежать нетлінно в землі (залізобетон не гниє і не тліє). Інші ж уже встигли перебудуватися, і тепер ми бачимо лише їхні дубові потилиці, бо вони й сьогодні попереду, у перших, як то кажуть, рядах. Ваша ж зоря як сяяла, так і сяє, гордо і чисто, на поетичному небосхилі України, якій ви офіруєте своє серце і душу, свій великий талант».

А письменник Олесь Гончар зазначив:«Після Лесі – Ліна Костенко, звичайно, найбільший поет України. Та й не лише України...».

У 1999 році нарешті побачив світ відшліфований за три десятка літ роман у віршах «Берестечко». У 2010 році вийшов друком перший прозовий твір Л. Костенко – роман «Записки українського самашедшого». Відомо, що 17 грудня перший 10-тисячний тираж цієї книжки надійшов у продаж і викликав великій ажіотаж серед прихильників творчості письменниці. Станом на червень 2011 року загальний офіційний наклад роману становив вже 80 тисяч, і це не рахуючи піратський передрук.

Останніми виданнями Ліни Костенко є збірка поезій – «Річка Геракліта», що з'явилася в лютому 2011 року і збірка «Триста поезій. Вибране», яка вийшла у 2012 році у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Від того часу поетеса нічого нового не видавала, але якось зізналася, що працює над продовженням «Записок самашедшого» від імені жінки. Твори Костенко перекладено англійською, польською, білоруською, естонською, ерзянською, італійською, німецькою, російською, словацькою та французькою мовами. Сама ж поетеса перекладала чеську й польську поезію.

Своїм життям та творчістю Ліна Костенко заслужила титул «сумління нашої нації» і звання «цариці поезії в Україні». Вона не боялася і не боїться влади, відкрито говорила все, що думає як за часів КДБ, так і за часи різних президентів. Вона не прийняла премію «Золотий письменник України» й жодним словом не стала пояснювати це своє рішення. Відмовилась від звання Героя України, яким хотів її нагородити президент Ющенко, а її фраза «Політичної біжутерії не ношу» стала афоризмом. Зараз Ліні Костенко більше 90 років, останнім часом вона майже не з’являлася на публіці, воліла мовчати, але з читачами продовжували говорити її твори.

Винятком став 2022 рік, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. 14 липня 2022 року Костенко з’явилася в посольстві Франції на церемонії вручення їй вищої нагороди республіки – Ордена Почесного легіону Франції. Посол Франції Етьєн де Понсен, звертаючись до Ліни Костенко, зазначив, що аби охарактеризувати її життєвий шлях кількома словами, він обрав би «рішучість, сміливість і прагнення свободи».

У своєму слові поетеса відповіла:«Орден Почесного легіону – це лицарський орден, і отримати його – це велика честь... Я відмовляюсь від усіх звань і політичної біжутерії, але цей орден приймаю з великою вдячністю і присвячую його нашим воїнам, бо то є наш найпочесніший Легіон». Тоді ж, уперше за останні 12 років, Ліна Костенко дала інтерв’ю телеканалу «Київ», у якому сказала, що не припиняла працювати, навіть коли під Києвом точилися бої. І зазначила: «Я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну».

Не секрет, що поетеса веде закритий спосіб життя. Вона рідко з'являється на публіці чи дає інтерв'ю. В соцмережах видатну авторку теж шукати не варто - її там немає. Останні роки вона проживає в Києві, де продовжує працювати над своїми літературними творами.

19 березня їй виповнюється 95 років.

Освіта

Від 1937 до 1941 років навчалася в школі №100, що містилася в робітничому селищі на Трухановому острові, де на той час жила родина. Школу спалили 1943 році року разом з усім селищем. Цьому Ліна Костенко присвятила вірш «Я виросла у Київській Венеції».

У 1946 році після закінчення середньої школи поступила на навчання до Київського педагогічного інституту.
Потім навчалася у Московському літературному інституті імені О.М.Горького, який закінчила в 1956 році з відзнакою.

Сім'я

Батько Ліни Василь Костенко - був педагогом та поліглотом, викладав у місцевій школі.

Була у шлюбі з інститутським однокурсником, польським письменником Єжт-Яном Пахльовським. 18 вересня 1956 року народила доньку Оксану (українська письменниця та культуролог, професор, викладає українську в Римському університеті ла Сап'єнца).

Удруге одружилася з українським кінознавцем Василем Цвіркуновим - керівником Київської кіностудії імені Довженка в 1960-х роках. 28 травня 1969 року народила сина Василя (програміст).

Звання, відзнаки, нагороди

Ім’я Ліни Костенко входить до переліку імен найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
У 1967 році разом з Павлом Тичиною та Іваном Драчем вона була номінована на Нобелівську премію з літератури.

У 1987 році Ліна Костенко була відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка за роман у віршах «Маруся Чурай» і книжку поезій «Неповторність». На церемонії нагородження вона сказала: «Нагороду, освячену іменем Шевченка, розглядаю так, щоб витримати суворий і вимогливий погляд великого поета нашого народу».

У 1989 році стала лауреатом Міжнародної премії Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів за збірку «Сад нетанучих скульптур».

У 1990 році в США відбувся міжнародний конгрес «Ліна Костенко – поет і мислитель».

У 1994 році її книга поезій «Інкрустрації» в перекладі на італійську мову була удостоєна найпрестижнішої премії імені Франческа Петрарки, в дипломі якої зазначено: «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко».

У 1998 році Світовий конгрес українців у Торонто нагородив Л. Костенко своєю найвищою відзнакою – медаллю Святого Володимира.

У 2000 році вона стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені О.Теліги і була нагороджена Державним Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

У 2012 році поетеса відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!».

У листопаді 2013 року Українська греко-католицька церква нагородила Ліну Костенко третьою щорічною відзнакою імені блаженного священномученика Омеляна Ковча.

У 2015 році малу планету Сонячної системи № 290127 названо Ліна Костенко.

У 2022 році видатна українська поетеса була удостоєна вищої нагороди Франції – Ордена Почесного легіону Франції.

Ліна Костенко є почесним професором Національного університету «Києво-Могилянська академія» та почесним доктором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Львівського національного університету і Чернівецького національного університету.

Цікаві факти

Батько Ліни Костенко – Василь Костенко був педагогом, як кажуть, від Бога. Він знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, тому при потребі міг викладати майже будь-який предмет у школі на найвищому рівні.

В дитинстві мріяла бути льотчицею. Якось вирішила стрибнути з парашутом. Взяла стару мамину парасольку, обідрала чорну тканину (адже парашут повинен бути білим, яким бачила його в небі), натягнула на каркас простирадло. Забралася на горище і, відкинувши драбину, стрибнула … Звичайно, сильно забилася. Але не плакала.

Коли їй було 11 років почалася Друга Світова війна. Ці дитячі спогади вплинули на її творчість, вона багато писала про війну та мир.

У Ліни Костенко було тавро дочки «ворога народу» (батька поетеси, Василя Костенка, блискучого педагога і поліглота, який знав 12 мов, у 1936-му засудили на 10 років концтаборів).

У 15 років вона вже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля … Закінчила школу з медаллю.

Перші вірші Ліна Костенко опублікувала в 16 років.

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Вимушене мовчання тривало 16 років, в Україні твори Костенко не друкувалися. У відповідь на таку жорстоку ценцуру, поетеса навіть оголосила голодування.

Після Чорнобильської катастрофи Ліна Костенко – єдина з українських письменників – майже 20 років регулярно відправлялася в Чорнобильську зону. Та висвітлювала цю трагедію у своїх віршах.

Через впертість та неабияку сміливість Ліну Костенко називають залізною жінкою. Вона завжди говорила та писала, що хотіла. Навіть коли її колеги боялись репресій та мовчали, вона відкрито критикувала владу. Таку незламність поетеса унаслідувала від бабусі.

Улюблений музичний твір Ліни Костенко – «Реквієм» Верді, особливо «Dies Irae» («День Гніву»).

Через впертість та неабияку сміливість Ліну Костенко називають залізною жінкою. Вона завжди говорила та писала, що хотіла. Навіть коли її колеги боялись репресій та мовчали, вона відкрито критикувала владу. Таку незламність поетеса унаслідувала від бабусі.

Ліна Костенко ніколи не афішувала своє особисте життя, хоча воно було, ймовірно, насиченим: харизматична, з гострим розумом, норовливим характером, самодостатня, принципова – такі жінки ніколи не бувають обділеними увагою. Її завжди обговорювали колеги, про неї навмисно пліткували вороги. І при цьому її розуміли мільйони читачів, особливо жінки – адже вона своїми віршами розповідала про кожну, наче зазирала глибоко в душу – туди, де ховаються найтемніші почуття й найсвітліші думки.

Ліна Костенко сміливо описувала дуже особисте «Грішниця я. Полюбила чужого…» або «Я дуже тяжко Вами відболіла», при цьому нікого зі сторонніх не посвячувала в своє особисте життя. Дуже рідко в інтерв’ю тепло розповідала лише про свого єдиного коханого, з яким прожила майже чотири щасливі десятиліття. Але перш ніж його зустріти, вона, як багато з нас, пройшла чимало знайомств, прощань, розчарувань і «настільних тенісів розмов».

Розповідали, що за поетесою, ще студенткою педінституту, впадав Микола Руденко. Побачивши її на літературних студіях журналу “Дніпро”, вже відомий на той час письменник добивався уваги самодостатньої й незалежної Ліни. Літературознавці припускають, що саме його прототип став основою для її неперевершеного вірша «Пінг-понг» – мовляв, їхнє спілкування було дуже схожим на цей «настільний теніс розмов».

Коли Ліні Костенко було 28 років, вона стала зустрічатися з письменником і перекладачем Аркадієм Добровольським, який був старшим за неї на 20 років.

З чуток, ще одним прихильником Ліни Костенко був талановитий український поет Василь Симоненко. Подейкували, що в них був роман.

"Ліну Вася Симоненко дуже любив. У них таємна любов була, хоча Ліна старша за нього на п'ять років. На неї не можна було дивитися без захоплення: жіночна, з лукавинкою в очах – справжня красуня. Він називав її Косталіна. Казав: "Мене нагородила поглядом Косталіна", – згадував поет Микола Сом, який жив з Симоненком в одній кімнаті в гуртожитку.

Сама поетеса можливий роман з Симоненком ніколи не коментувала, тому можна лише здогадуватися про її справжні почуття до знаменитого поета.