Тихий Олекса

Тихий Олексій Іванович
Український дисидент, правозахисник, мовознавець,член Української Гельсінської групи

Біографія

Олексій Іванович Тихий (Олекса Тихий) народився у 1927 році на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області.

З юності проявляв великий інтерес до знань, який допоміг Тихому отримати аж три дипломи – транспортного та сільськогосподарського інститутів, філософського факультету Московського університету. Це відкривало цілу низку можливостей для кар’єрного зростання, утім, Олекса обрав по суті альтруїстичний шлях.

В той час він вимальовує власне життєве кредо, в якому зокрема є пункт з таким визначенням “Прагну, щоб моє “я” було гідне наймення “людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням”. Також в цьому кредо є необхідність спілкуватися рідною мовою та зневага до тих, хто живе “тваринним” життям.

Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету (хоч до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті та Дніпропетровському інституті інженерів транспорту). Вчителював, викладаючи фізику, математику, українську мову.

Уперше він був заарештований КДБ у 1948 р. за критику єдиного кандидата в депутати, але після «профілактики» був відпущений.

Родина Тихих

З 1950 року працював учителем біології у Новокостянтинівській школі (тепер Приазовського району Запорізької області). З 1953 року мешкав у селі Рубцове (тепер Лиманського району Донецької області), викладав у школі. З 1954 року — вчитель історії у рідному селі. Вдруге заарештований у 1957 р. за «антирадянську агітацію», «наклеп на КПРС і радянську дійсність». Приводом послужили лист до Верховної Ради УРСР та стаття в газету, в яких Тихий засуджував введення радянських військ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему. Тоді Тихий був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і відбув покарання в Мордовії, а один рік – у Володимирській тюрмі.

Після звільнення за вироком суду на 5 років Олекса Тихий був уражений в правах, отже, працювати за фахом не мав можливості: працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Водночас підтримував стосунки з друзями по ув’язненню і правозахисниками, поширював самвидав. Тихий був зразковим носієм української літературної мови, людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості і виняткової терпимості.

Про зустріч з Тихим відомий правозахисник Л. Лук'яненко згадував: "Уперше ми побачились з ним навесні 1961 року в мордовському концтаборі у селі Сосновка. У міцному потискові його руки, в усій його постаті і навіть у ході відчувалася якась урівноваженість його високої душі. Він не нарікав на труднощі табірного життя. Немовби не помічав. Але так і не призвичаївся до несправедливості та знущань табірної адміністрації. Утім, присікування тюремників та вибіркові жорстокості сприймав звичайно з гумором, підбадьорював інших".

На той момент він був автором кількох статей про русифікацію Донбасу, про проблеми українського села. У січні 1972 року Тихий надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 - до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край» (у квітні листа було відправлено на адресу Голови Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецького).

У 1972 році під час масової хвилі арештів Тихому вдалось залишитись на свободі, проте він не зрадив своїй справі, продовжуючи активно відстоювати українську мову. Зокрема, того ж року він пише й надсилає до редакції газети “Радянська Донеччина” статтю “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”.

У цій знаменитій праці Тихий досить лаконічно описує ситуацію з українською мовою та культурою на його рідній Донеччині, звертає увагу до проблеми русифікації, водночас наголошуючи, що є українцем, а не безрідним плем’ям, для яких існують лиш “шлункові” інтереси. Саме в таке “населення” і перетворювала мешканців Донеччини (й України загалом) радянська влада. Олекса Тихий вміло наводив приклади інших народів, які пишаються своїм походженням і водночас поважають інші держави та нації. Також Тихий вважав обов’язком кожного інтелектуала зробити все, щоб виховувати в українцях іншу когорту людей, з високими духовними та моральними цінностями, патріотами своєї рідної землі. Олекса Тихий пише наступне:

“Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє. Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.”

У 1974 році написав нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», в яких виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. У листопаді 1976 року Тихий разом з М. Руденком, О.Мешко, П.Григоренком, Лук'яненком, О.Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і підписав перші документи УГГ - «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум №1».

Барак Олекси Тихого

Також він склав словник неправильностей українських говорів Донбасу й уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова – народ». Текст цієї збірки було вилучено у Тихого під час обшуку в червні 1976 р., при чому дві доби його утримували тоді під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткомуСпілки письменників України М. Руденка.

У червні-липні 1977 року під час судового процесу (“процес по справі Руденка-Тихого” в Дружківці (Донецької області) Олексія Тихого було звинувачено в «антирадянській агітації і пропаганді» та у «незаконному зберіганні зброї» (було підкинуто гвинтівку). 21 липня 1977 року оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років та за ст. 222 ч. І - на 3 роки; остаточно -10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Суд визнав його «винятково небезпечним рецидивістом». Місцем покарання визначено табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки його етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл. На захист Тихого виступили визначні правозахисники Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук’яненко, Олександр Подрабінек та інші.

В ув’язненні Тихий бере активну участь в акціях протестів, зокрема, він 52 дні тримав голодування навесні 1978 р. Влітку 1978 р. разом з Василем Романюком вони написали текст «Історична доля України. Лист українських політв’язнів. Спроба узагальнення», де було висловлено побажання незалежності України в майбутньому та ідея пасивного опору, зокрема, у формі неучасті в русифікації.

Перепоховання Олпекси Тихого

У березні 1980 р. Тихого перевели у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино (Чусовський район Пермської області, Росія). Кілька разів оголошував голодування (найдовше - 52 дні). Незважаючи на важкий стан здоров’я, Тихий провів у штрафному ізоляторі з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зривав нагрудний знак, не вставав, коли заходило начальство, відмовлявся від роботи, погано впливав на оточення. При цьому скаржитись на здоров’я йому не дозволялось. Так само після етапування на Урал йому довелось провести 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) за порушення режиму, і він знову тримав голодування. У нього відкрилася виразкова кровотеча. В критичному стані, перед операцією, він отримав пропозицію письмово зректися колишньої діяльності, але відмовився від цієї пропозиції. Операцію було зроблено не надто вдало – рух їжі спричинював біль, утворилися спайки, грижа, згодом розпочався перитоніт. Але і в цих обставинах Тихий відмовився писати покаянну заяву.

У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий «Роздуми». На останнє побачення в квітні 1984 р. з сином Володимиром і дружиною Ольгою Олексу Тихого вели попід руки, але він тримався, посміхався. Помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні Пермі.

Згідно з радянськими законами, останки померлого в'язня не віддавали родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув'язнення. Отже, навіть після смерті українські дисиденти залишалися бранцями радянського режиму. Лише через п'ять років з великими труднощами і численними перепонами забрали останки Олекси Тихого і разом з прахом Василя Стуса та Юрія Литвина перевезли в Київ, де 19 листопада 1989 року поховали на Байковому цвинтарі. За спогадами учасників тих подій, більше 25 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, щоб провести в останню путь своїх героїв під синьо-жовтими прапорами. Указом Президента України від 8 листопада 2006 року Олексу Тихого за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Гельсінської групи нагороджено орденом "За мужність" І ступеня (посмертно).

Дружина та сестра Олекси Тихого

На Донеччині з 2008 р. активно діє Товариство ім. Олекси Тихого, яке видає і популяризує його твори, організовує "Олексині читання", конкурси серед молоді на краще знання біографії й творів героя, велопробіги на його честь. Активісти домоглися відкриття наскрізного проспекту Олекси Тихого довжиною 50 км, що сполучає п'ять міст – Костянтинівку, Дружківку, Краматорськ, Слов'янськ та Олексієво-Дружківку. До речі, в Олексієво-Дружківці на території школи, де навчався, а потім працював О.Тихий, за часів незалежності встановили пам'ятник землякові. Свого часу російські окупанти його спаплюжили. Після визволення містечка пам'ятник відновили коштом громади. На ньому напис: "Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина". Постановою Пленуму Верховного суду УРСР від 7 грудня 1990 року вироки щодо Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину».

Олекса Тихий писав так про свою життєву позицію: 1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я – "громадянин світу", не як безбатченко-космополіт, а як українець... Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови... 2) Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів. 3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє. Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

Освіта

• Навчався в Запорізькому сільгоспінституті та в Дніпропетровському інституті інженерів транспорту.

• Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету.

Сім'я

Батьків Олекси Тихого звали Іван Петрович та Марія Кіндратівна. Вони пережили Голодомор. Згідно з інформацією, його батько, Іван Петрович, працював на залізниці, коли Олекса Тихий відбував свій перший термін ув'язнення.

У родині також була сестра та брат.

Інформації про конкретну сім'ю Олекси Тихого у відкритих джерелах небагато. Відомо, що він був одружений. Дружина - Галина Устимівна. Подружжя мало сина Володимира.

Цікаві факти

• Він усвідомлено пішов працювати сільським вчителем, щоб навчати українських дітей "творення добра людям, піднесення матеріального і культурного рівня, пошуку істини, боротьби за справедливість, людської гідності, громадянської відповідальності".

• Мав тири вищі освіти.

За покликанням він учитель, – ділиться син Олекси Тихого – Володимир. – Пропонував: дайте мені один клас, і з першого до останнього я – один вчитель – доведу їх до Московського держуніверситету. Багато учнів з тих шкіл, де він викладав, впевнено вступали до кращих вишів країни".

• Він став символом нескореності, відданості рідній культурі та боротьби за свободу України.

• Став одним із засновників Української Гельсінської групи, боровся за права людини та українську мову.

• Під час ув'язнення неодноразово оголошував голодування, зокрема, найдовше – 52 дні, і важко хворів.

• Його ідеї та боротьба за права людини актуальні й сьогодні, особливо в контексті російсько-української війни.

Джерела

1. Біографія — Олпекса Тихий /Біографія

2. [https://kpi.ua/oleksa-tykhyi Олекса Тихий. Замість кафедри отримав каторгу / Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського"]

3. Олекса Тихий – закатований українізатор Донбасу /Український інтерес

4. Олекса Тихий. Справжній донецький українець / Історична правда

5. Тихий Олекса Іванович /Бібліотека Української літератури