Григорій Сковорода
| Сковорода Григорій Савич | |
|---|---|
 | |
| Відомий український філософ-мислитель, поет, педагог, перекладач, музикант | |
Біографія
Народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. на Полтавщині в козачому селі Чорнухи, колишнього Лубенського полку (нині Лохвицький район).
Зростав і виховувався Григорій серед селян, у типовій українській родині на засадах народних чеснот і норм християнської моралі та етики, які завжди звертались до внутрішнього світу людини, вчили жити на основі любові й добра. Вже в ранньому дитинстві почала формуватися духовна постать Г. Сковороди під враженням чарівної української природи, яку він надзвичайно любив. Визначну роль у вихованні Григорія відіграла родина й рідна школа.
Упродовж 1734–1753 років він здобув ґрунтовні знання з гуманітарних наук у Києво-Могилянській академії, хоч повного академічного курсу не закінчив. У 1742–1944 рр. був співаком придворної хорової капели цариці Єлизавети, отримав добру, як на той час, музичну освіту, звання регента. У 1744 р. повернувшись до Києва, поновив навчання в Києво-Могилянської академії в класі філософії. А вже в 1745 р. вирушив до Угорщини, завербувався до «Токайської комісії з заготівлі вин до царського двору» під керівництвом генерал-майора Федора Вишневського, де пробув п’ять років.
Працюючи перекладачем з німецької й латини, Г. Сковорода подорожував разом з Ф. Вишневським містами Священної римської імперії германської нації. Цей наддержавний союз існував у Західній Європі в 962–1806 роках та об’єднував німецькі, італійські, франкські, балканські й західнослов’янські держави і народи. Тож Г. Сковорода, перебуваючи в офіційному відрядженні, міг вільно переміщуватися по всій території тодішнього «євросоюзу».
Ось як М. Ковалинський описує, зі слів Г. Сковороди, його перебування за кордоном: «Подорожуючи з цим генералом, мав він нагоду, з його дозволу й за його допомогою, поїхати з Угорщини у Відень, Офен, Пресбурґ та інші навколишні місця, де, цікавлячись по своєму бажанню, намагався знайомитися передусім з людьми, які дуже славилися тоді вченістю й знаннями. Він говорив дуже справно і з особливою чистотою латинською й німецькою мовами, достатньо розумів еллінську, що й сприяло йому набути знайомство і приязнь учених, а з ними нові знання, яких не мав і не міг мати у своїй вітчизні».
Відмінно володіючи німецькою як офіційною мовою імперії та класичною латиною, український шукач знань спілкувався зі знаменитими європейськими вченими, слухав їхні лекції, працював в університетських бібліотеках, знайомився з педагогічними й філософськими школами – здобував знання, яких не міг отримати на батьківщині. У Київо-Могилянській академії Григорій здобував базову освіту, але підбір тамтешніх навчальних предметів не задовольняв його спраги до знань: «Обсяг наук, що викладалися в Києві, видався йому недостатнім. Він забажав бачити чужі краї», – зазначає М. Ковалинський. Крім того, догматика й схоластика гнітили самостійне мислення, а єзуїтська методика диспутів спонукала до вивертання душі, а не сприяла просвітленню серця, критичному мисленню й самопізнанню. Тільки в реформатських (протестантських) навчальних закладах Європи, зокрема Угорщини, де освітній процес спрямовувався на духовне зростання, на розвиток національної свідомості й культури, український студент знайшов те, до чого прагнув. А ще пізнавав життя людей у тих країнах
Безперечно, спраглий до знань Г. Сковорода, за сприяння голови «Токайської комісії…» Ф. Вишневського, сам здійснив поїздки до Відня, Пресбурґа, Праги та інших освітніх центрів Європи, де засвоював новаторські освітянські ідеї. Тамтешні педагоги, філософи приймали Григорія Сковороду як рівного, бо з перших хвилин знайомства відзначали в співбесідникові освіченість і вихованість.
За п’ять років праці в «Токайській комісії…» Г. Сковорода побував у близьких од Токаю містах – Шарошпотоці (давня українська назва – Поток, а в мадярській інтерпретації – Каламутний потік), Дебрецені (давня українська назва – Доброчин), у Кошицях, Пресбурзі (мадярська назва – Пожонь, словацька – Преслав, згодом – Братислава), Офені (слов’янська назва – Буда, згодом – Будапешт), Відні, де мав можливість відвідувати місцеві навчальні заклади. Є непрямі свідчення, що Г. Сковорода побував у Словенії, Італії, Німеччині, Польщі, проте прямих документальних підтверджень цьому немає. Одначе, у своїх філософських діалогах він згадує Венецію, Флоренцію, Німеччину й Польщу.
З Токаю Г. Сковорода ходив пішки мальовничою виноградною долиною в сусіднє місто Шарошпоток, яке було вище по течії Бодрогу. Шарошпоток величали «Афінами на березі Бодрогу», бо завдяки знаменитому Реформатському колеґіуму, заснованому 1531, місто з середини XVI ст. стало найсильнішою цитаделлю Реформації й потужним культурно-освітнім центром Угорщини, де формувалась ідеологічна база в боротьбі з Габсбурзькою монархією, яка з 1526 володіла Чехією й Угорщиною. Саме через колеґіум, який по суті був академією, Шарошпоток асоціювався з Афінами зі знаменитою Платоновою Академією. Реформація почала поширюватися в Угорщині саме з Шарошпотоку, й тому тут засновано перший протестантський навчальний заклад – провідний колеґіум Угорщини, викладання в якому велося латиною.
Наприкінці серпня 1745 року комісія вирушила з Києва і у 20-х числах вересня прибула до Токаю. Окрім Токаю, Сковорода відвідав Пресбург, Офен, Відень та інші навколишні міста, де спілкувався з ученими людьми. Існують припущення, що Сковорода побував в Італії й Німеччині, проте документальних підтверджень цього, як і можливого навчання в університеті Галле.
Мандруючи країнами Європи Г. Сковорода вдосконалював свої знання, цікавився народним життям, звичаями, мистецтвом, віруванням. І все це згодом відображалося у його творах.
У січні 1749 у Токаї помер Вишневський; керівником «Токайської комісії…» призначили його сина Гаврила.
10 жовтня 1750 році Сковорода вирішує повертатися в Україну до Києва, куди він прибув з черговим транспортом вина, а звідти - до Чорнухів, де нікого з родини не застав у живих.
У 1750 - 1751 році переяславський єпископ Николим (Скребницький) запросив Сковороду працювати учителем поетики в нещодавно заснованому колегіумом в Переяславі.
Працюючи викладачем поетики у Переяславському колеґіумі, Г. Сковорода написав навчальний посібник «Міркування про поезію й порадник до її мистецтва» (не зберігся), де виповів суть мистецтва поетики й нову методику її викладання. Викладав поетику по-новаторськи, бо його розуміння поетичного мистецтва відрізнялось од узвичаєних у старій українській школі засад піїтики. Та змушений був залишити викладацьку працю через конфлікт із Переяславським єпископом Никодимом Срібницьким, який наказав Григорію Сковороді повернутись до викладання старим методом і вимагав од нього писаної відповіді судовим порядком через консисторію, чому він не виконує наказ. За переказом М. Ковалинського: «Сковорода відповів, що він покладається на суд усіх знавців у тому, що міркування його про поезію і керівництво, написане ним, є правильне і засноване на природі цього мистецтва. При цьому в поясненні додав латинське прислів'я: Alia res sceptrum, alia plectrum, тобто: Одна справа – пастирська патериця, а інша – пастуша сопілка». Пихатий єпископ, «перевернувши своє незнання в його непослух», розцінив це як виклик, і молодий викладач у середині 1751 пішов з колеґіуму. Так Григорій Сковорода пройшов перше випробування моральної міцності й професійності, явивши волю свого духу, відданість Істині та основні риси характеру – принциповість і непоступливість неправді у своїй правоті.Сковорода погодився, підготував свій курс і розпочав заняття. За три-чотири місяці назрів конфлікт зі Скребницьким, якого не вдовольняли методи викладання Сковороди і який наполягав на дотриманні старих зразків. Сковорода не погодився змінити написані ним правила для поезії. Владика образився, Сковороду вигнали.
Після скандалу Сковорода проживав у приятеля, бідував.
У вересні 1751 року він відновив навчання в Києво-Могилянській академії, вступивши на богослов'я. Богословський курс вів видатний поет, префект академії Георгій Кониський; він передбачав 4-річне навчання і прирівнювався до вищої університетської освіти. Сковорода навчався лише два роки.
Улітку 1753 року київський митрополит Тимофій Щербацький, на прохання свого приятеля бунчукового товариша Степана Томари (1719—1794) знайти гувернанта («інспектора») для навчання старшого сина Василя (1746—1819), порекомендував йому Григорія Сковороду як найкращого студента. Восени 1753 року Сковорода прибув у село Каврай Переяславського полку, де був маєток Томари.
У Томари Сковорода мешкав близько шести років. Восени 1754 року стався конфлікт, через який виховання Василя перервалося на кілька місяців: хлопець дав кепську відповідь на поставлене запитання, за що запальний Сковорода назвав його «свинячою головою». Про це стало відомо матері Ганні, доньки Василя Кочубея, і вона наполягла на тім, аби покарати «інспектора». Томара не зміг відмовити дружині і звільнив Сковороду.
Потім Сковорода подався до свого приятеля, одного з переяславських сотників. За його протекцією в перших числах січня 1755 року разом з ієромонахами Каліграфом (Василем Крижанівським) та Іринеєм Братановичем, котрі отримали призначення до Слов'яно-греко-латинської академії, вирушив до Москви, а звідти до Троїце-Сергіївської лаври. Тут на нього чекав намісник Кирило Ляшевецький, який викладав богослов'я в лаврській семінарії, той і запропонував викладати Сковороді. Проте Григорій відмовився, вочевидь, через те, що не бажав приймати монаший постриг
На зворотному шляху Степан Томара умовив його повернутися до вчителювання у своєму домі.
У Кавраї Сковорода почав писати поезію, зокрема кілька поезій для збірки “Сад божественних пісень”.
Улітку 1759 року Сковорода покинув Каврай, оскільки Василь Томара мав їхати вчитися за кордон. До свого домашнього вчителя Василь на все життя зберіг повагу і найтепліші почуття.
Улітку 1759 року Сковорода прийняв запрошення білгородського та обоянського єпископа Йоасафа Миткевича викладати поетику в харківському колегіумі. На той час колегіум був найпередовішим навчальним закладом в усій Україні, тут, на відміну від Києво-Могилянської академії, віддавали перевагу природничим і точним наукам, поряд з латиною більше вивчали грецьку, німецьку, французьку мови. Сковорода викладав тут з ентузіазмом.
Викладаючи в Харківському колегіумі піїтику, синтаксис, грецьку мову, Г. Сковорода захопився античною літературою. Тоді він почав писати «Байки харківські». Згодом залишивши роботу в Харківському колегіумі останні 25 років життя подорожував українськими і російськими землями.
Але й тут стався конфлікт. Владика Йоасаф Миткевич, маючи на меті залишити Сковороду для духовної служби, збирався вмовити його прийняти постриг. Цю справу він доручив судді єпархіяльної консисторії й архімандритові білгородського Миколаївського монастиря Гервасієві Якубовичу, який був приятелем філософа по Переяславу. На це Сковорода відповів: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв?». У результаті подальших наполягань Якубовича влітку 1760 року Сковорода звільнився з колегіуму.
Надалі він проживав у невідомого на ім'я приятеля в селі Стариця, яке належало бєлгородському Миколаївському монастиреві. Упродовж 1760—1762 років жив на самоті, розмірковував над Божественним промислом і пізнанням себе.
Навесні 1762 року Сковорода, приїхавши на кілька тижнів до Харкова, довідався від знайомого протоієрея Петра Ковалинського, про його талановитого племінника Михайла Ковалинського і спеціально подався до колегіуму, аби познайомитися з ним. Юнак відразу припав йому до душі і тільки через те Сковорода прийняв повторну пропозицію єпископа Йоасафа Миткевича викладати в Харківському колегіумі («Адже заради тебе, одверто кажучи, заради тебе одного я залишив мій такий приємний спокій, пустився на життєві хвилі», - згодом він писав Ковалинському в листі).
1 вересня 1762 року Сковорода почав викладати в класі синтаксими, також вів екстраординарний 2-річний курс грецької мови. Навколо нього сформувалося коло шанувальників - студенти філософії Яків Правицький, Василь Білозерський, Микола Заводовський, сам Ковалинський зі своїм молодшим братом Григорієм, учнем синтаксими, і навіть 9-річний учень інфими Яків Єнкевич. Вони збиралися в домі Сковороди, читали античних авторів, писали вірші, співали, гуляли за містом у садах. Не зразу Ковалинський потягнувся до Сковороди («Любив його серце, але цурався його ума») - аж після того, як у 1763 році йому приснився учитель, від якого навсібіч сипалися духовні іскри. У них встановилося інтенсивне духовне спілкування, своєрідний «духовний роман», листування. У листах Сковорода висловлював ідеї, які згодом розвивав у своїх філософських трактатах. Згодом, після смерті вчителя, Ковалинський написав його ґрунтовну біографію, на яку посилаються всі дослідники творчості мудреця.
За дружбу з юним спудеєм Сковороду в колегіумі почали цькувати. Після того, як помер Йоасаф Миткевич, на посаду білгородського та обоянського єпископа 29 жовтня 1763 року призначили Порфирія Крайського. Той відразу незлюбив філософа. Коли владика в листопаді прибув з інспекцією до Харкова, викладачі колегіуму влаштували йому пишну учту. Однак Сковорода не пішов («Для шляхетної людини ніщо не є таким тяжким, як пишний бенкет, особливо коли на ньому перші місця посідають дурномудрі»). Оскільки дійшло до звинувачень у моральній розбещеності і духовній єресі, він перестав зустрічатися з Ковалинським і навіть писати йому. В результаті, 15 липня 1764 року Сковорода вдруге покинув Харківський колегіум. У серпні вони з Михайлом поїхали до Києва, де у друкарні Києво-Печерської лаври служив двоюрідний брат Сковороди Іван Звіряка (чернече ім'я Юстин).
У лаврі знайомі ченці пропонували Сковороді постригтися в монахи, аби стати стовпом церкви і окрасою господи. На це він відповів: «Досить і вас, стовпів неотесаних, у Храмі Божому».
Через нестерпний гніт церковної ідеології й імперської адміністрації Григорій Сковорода змушений був залишити офіційну освітню працю та обрав зовсім новий і незнаний до того спосіб життя – вільні просвітницькі мандри.
То був дуже небезпечний протестний вибір найосвіченішої людини в Російській імперії. І те мандроване вільне й небезпечне життя мудреця тривало чверть століття. Імперські служби й церковна влада завели проти Сковороди таємні справи, й він зазнавав постійного церковно-поліцейського гоніння, тож змушений був мандрувати й переховуватися. Мандроване життя мудреця було сповнене небезпек, пригод, оповите легендами. Слава про мудреця ширилася по всій Слобідській Україні й далі, і кожний, бідний чи багатий, хотів побачити й почути цього незвичайного чоловіка.
«Народний учитель, у свиті простого чоловіка, він був доступний кожному, хто мав у ньому потребу», – так ясно охарактеризував освітянське подвижництво козацького мудреця Г. С. Сковороди Орест Маркович Новицький (1806–1884), український філософ, автор фундаментальної праці «Поступовий розвиток давніх філософських учень у зв’язку з розвитком язичницьких вірувань».
Отож, залишивши колеґіум не з власної волі, Григорій Сковорода спершу оселився за 10 верст од Харкова, на березі Лопані, на пасіці в Гужвинському лісі, що належав відставному підпрапорному Василеві Земборському, батькові одного з учнів педагога в Харківському колеґіумі. Тут, серед заповідної природи, мудрець відсторонився од кишла імперських аґентів і ченців-фарисеїв та почав писати філософські байки, які склали збірку «Байки Харківські» – першу в українській літературі. Тут же філософ написав свій перший філософський діалог «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе». Усі свої філософські праці Г. Сковорода написав протягом 25-літнього мандрівного життя.На початку навчального року Ковалинський вернувся до Харкова, а Сковорода - через кілька місяців. Тепер він проживав в околицях Харкова без будь-якого заняття. За той період в Україні скасували гетьманський уряд і автономію слобідських полків, що означало швидку ліквідацію української державності. Сковорода, однак жодним чином не відгукнувся на ці події. У цей період він практично покинув писати поезію.
Улітку 1767 року, перебуваючи в Курязькому монастирі в архімандрита Феофана Федоровського, Сковорода написав Ковалинському листа, з якого видно, що з ним нещодавно трапилася «буря», «вихор». Свого часу Ізмаїл Срезневський записав історію, котра начебто сталася зі Сковородою в 1765 році, коли він проживав на хуторах біля Валків. Згідно з нею, у вже немолодого Сковороду, який проживав на пасіці, закохалася дочка відставного майора Олена, яка жила по сусідству і яку він навчав духовній поезії і співам. Загалом філософ почував себе надто стримано у товаристві красивих дівчат, але схоже, їй відповів взаємністю. Однак коли начебто дійшло до вінчання, Сковорода не зміг дати відповідь, чи з доброї волі вступає в шлюб, і втік з-під вінця.
Скоро після того новоспечений губернатор Слобідсько-Української губернії (у 1765 - 1775) Євдоким Олексійович Щербинін (1728 - 1783) запросив Сковороду викладати у «додаткових класах» Харківського колегіуму. Для цього Сковорода написав трактат «Вхідні двері до доброго християнського життя». Однак відкриттю «додаткових класів» противився Профирій Крайський, і вони запрацювали тільки в лютому 1768 р. По суті, це був самостійний навчальний заклад для дітей шляхти. У день смерті Крайського 7 липня 1768 року. Сковорода подав прохання про призначення учителем катехізису.
Однак у грудні 1768 році білгородським та обоянським єпископом призначили Самуїла Миславського, з яким Сковорода навчався в класі богослов'я у Києво-Могилянській академії. Він обурився, чому курс катехізису читає світська людина, також йому не сподобалися певні положення з трактату Сковороди, наприклад, неповага до ритуалу. В результаті Сковорода звільнився з посади викладача у квітні 1769 році на цей раз остаточно. Більше ніколи він будь-яких інших посад не займав.
Відтепер він обрав новий і незнаний до того стиль життя, а саме - мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті - чверть століття. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою чи флейтою, і своїми творами. Слава про нього розходилася широко, і багато хто бажав його бачити й чути як речника великої правди.
На Слобожанщині Сковорода прожив з 1762 по 1768 рік.
Після остаточного звільнення з Харківського колегіуму він оселився на пасіці на березі Лопані в Гужвинському лісі за 10 верст від Харкова і зажив життям пустельника. Ліс належав відставному підпрапорному (титул, запроваджений услобідських полках, дорівнював Василеві Земборському, батькові одного зі студентів «додаткових класів» колегіуму. Тут Сковорода почав писати філософські байки (згодом вони увійшли до збірки “Байки Харкувські”, що стала першою збіркою байок в українській літературі) і філософські діалоги (перший з них - «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», базований на сюжеті Метаморфоз Овідія; другий - «Симфонія, названа Книга Асхань, про пізнання самого себе», на підставі Книги Ісуса Навина. Вірші, пісні та байки Сковорода писав українською книжною мовою та латиною, натомість філософські діалоги і трактати - химерною сумішшю церковнослов'янської, української та російської мов.
З Гужвинського лісу Сковорода навідувався до Харкова, до села Бабаї де священником був його колишній учень по Харківському колегіуму Яків Правицький. У Бабаях навколо філософа сформувався своєрідний гурток з-поміж священників сусідніх парафій, приятелів Якова Правицького. Можливо, був серед них і власник Бабаїв Петро Щербинін, родич слобідського губернатора і майбутнього першого генерал-губернатора Харківського намісництва (у 1780—1783) Євдокима Щербиніна. Тут Сковорода познайомився з Олексієм Юрійовичем Сошальським, літнім одинаком, освіченим, оригіналом, як і сам Сковорода, власником села Гусинка.
В Олексія Сошальського він зупинявся часто, починаючи з 1770 року, проживаючи влітку на пасіці в лісі, а взимку — в панському домі; спілкувався і з його молодшими братами Осипом та Георгієм. У травні 1770 року разом зі Сошальськими Сковорода поїхав до Києва, зупинившись у свого двоюрідного брата, Юстина (Івана) Звіряки, який натоді був за «старшого» в Китаївській пустині, і прожив у нього 3 місяці.
У серпні зі Сковородою трапився дивний випадок. Якось він раптом відчув неспокій, невимовне бажання покинути Київ і повернутися до Харкова. Юстин відмовляв його, але Сковорода не послухав, подався до Сошальських, які проживали на Подолі. Спускаючись із гори, недалеко від Андріївської церкви як невідома сила спонукала його повернути назад. Він відійшов на чималу відстань, потім вернувся, але знову невидима сила повернула його назад. Все ж, набравшись рішучості, Сковорода пішов Андріївським узвозом вниз, але раптом відчув трупний сморід і побіг назад. Він переказав про це Сошальським і швидко почав збиратися в дорогу, примовляючи, що в Києві буде чума. Ніхто не вірив, але 3 вересня 1770 року в Києві почався. Епідемія почалася у Волощині чи Молдові в турецькому війську і прийшла сюди з початком нової російсько-турецької війни. За 3 місяці в Києві на Подолі померло 6 тисяч людей. Наприкінці серпня 1771-го моровиця дійшла до Москви.
Сковорода ж, покинувши спішно Київ, за два тижні вже був у Свято-Троїцькому монастирі неподалік села Чернеччина за 4 версти від Охтирки. Тут до нього дійшла звістка про мор у Києві.
Цей стан містичного осяяння та передчуття небезпеки про мор в Києві, Сковорода потрактував як своє зближення з Богом - досі його серце шанувало Бога по-рабськи, а тепер полюбило Його мов найщирішого друга.
На початку 1772 року Сковорода прийняв запрошення відставного полковник Степана Івановича Тев'яшова (1718 - 1790), який бажав взяти у нього кілька домашніх уроків, і прибув в Острогозьк. Предки Тев'яшова походили із золотоординської знаті, були охрещені у Московії за часів Дмитрія Донського і отримали дворянство. Степан Тев'яшов був призначений полковником харківським (1734 - 1757) і одним з останніх полковників острогозького полку (1757 - 1763). В його садибі в Сковорода прожив кілька місяців 1772 року, тут навколо нього виник філософський гурток: окрім самого Степана і його сина Володимира (1747 - бл.1810), дрібний місцевий чиновник колезький реєстратор Опанас Панков і дворянин Яків Долганський - представник колишньої козацької старшини, якого Сковорода називав «живописцем». На підставі філософських бесід із ними Сковорода упродовж весни й літа 1772 року написав 6 філософських діалогів — «Бесіда перша…», «Бесіда друга…», «Розмова про стародавній світ», «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар миру», який є найяскравішим із них. У «Бесіді першій…» дійовими персонажами вивів себе, Панкова й Долганського під оригінальними іменами.
Від Тев'яшова Сковорода помандрував до Якова Правицького в Бабаї.
У той час Михайло Ковалинський, який служив вихователем у родині колишнього гетьмана Кирила Розумовського, подався разом зі синами Левом і Григорієм до Геттінгена й Ліона. На початку 1773 року вони прибули до Лозанни, де перебували понад пів року. Тут Ковалинський познайомився з богословом і природознавцем Жаном-П'єром-Даніелем Мейнгардом (1694 - 1776), певний час проживав у його заміському будинку. Мейнгард був дуже схожий на Сковороду рисами обличчя, характером, поведінкою і способом мислення. Коли в 1775 Ковалинський зустрівся зі Сковородою і розповів йому про Мейнгарда, на філософа це справило велике враження; він вважав його своїм двійником і навіть підписував свої твори другим іменем «Даниїл Мейнгард».
Надалі Сковорода неодноразово бував у Гусинці в Олексія Сошальського, в Харкові у провізора Петра Пискунівського, у Великому Бурлуці в Якова Донця-Захаржевського, у Валках, в Ізюмі, Куп'янську, Липцях Моначинівці, Охтирці. Його шанували і прості люди, й шляхта, запрошували жити до себе. Він відмовлявся. У вересні 1782 року Михайло Ковалинський, який на той час служив Головним наглядачем Московського Виховного будинку, писав: “Мені дуже хочеться купити собі місцину десь в українській стороні/.../Якби це вдалося, то, відійшовши від усього, я б усамітнився та й просив би вас прожити решту життя разом”.
Побутувала легенда, нібито сама Катерина II, яка багато чула про Сковороду, через князя Потьомкіна передала йому запрошення на посаду придворного філософа. На це Сковорода, який сидів з флейтою на узбіччі дороги і пас вівцю господареві, в якого на той час проживав, начебто відповів: “Перекажіть матінці цариці, що я не покину вітчизни: мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця”.
|
Михайло Ковалинський засвідчує те ж: “Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов'язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе”. | 
|
В останній рік життя Сковорода проживав у селі Пан-Іванівка в домі колезького радника Андрія Івановича Ковалівського, який доводився вітчимом майбутньому засновникові Харківського університету Василеві Каразину. На той час Михайло Ковалинський після смерті свого покровителя князя Потьомкіна попав в опалу і проживав у маєтку Хотетово за 25 верст на південь від Орла. Старий Сковорода після 19 літ розлуки вирішив його провідати. «Попри далечінь дороги, на вкрай погану погоду й на постійну відразу до цього краю» він вирушив пішки з Пан-Іванівки. Привіз Ковалинському свої твори і прожив у нього 3 тижні. 26 серпня 1794 року, відмовившись від грошей, вирушив назад «в любу Україну, де він дотепер жив і хотів би померти». На певний час через рясні дощі був змушений зупинитися в Курську в Знам'янському чоловічому монастирі, де його радо прийняв архімандрит Амвросій Гиновський. Здається, Сковорода ще збирався відвідати Гусинкук, але відчуваючи, що підупадає на силах, подався до Пан-Іванівки, де прожив ще місяць.
Помер Григорій Сковорода 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 р. у селі Іванівка (нині – Сковородинівка) Золочівького району Харківської області в домі Андрія Ковалівського.
Впродовж багатьох років спадщина Г.Сковороди не втрачає своєї актуальності, не перестає привертати увагу численних науковців, громадських діячів, освітян, надалі залишається невичерпним джерелом удосконалення педагогічної теорії і практики у різні періоди розвитку українського суспільства. На етапі соціальних трансформацій в Україні філософські й педагогічні твори Г. Сковороди відкривають у контексті сучасних викликів демократичні, гуманістичні ідеї освіти, навчання й виховання молоді. Високо цінували Г. Сковороду як народного філософа український історик і письменник М. Костомаров, П. Куліш. Іван Франко, один із найбільших знавців давнього письменства, оцінив постать Григорія Сковороди, як «появу вельми помітну в історії розвитку українського народу, вважаючи його «предтечею нової епохи», у творчості якого, хоч і в старій формі, знайшли вираження «нові ідеї європейської філософії й етики».
Самобутнє світобачення та творча спадщина Григорія Сковороди, представлені у діалогах, трактатах, епістолярії, поезіях, байках, притчах. Аналіз літературних джерел засвідчує, що предметом наукового осмислення вчених різних поколінь стали подвижницьке життя, багатогранна творча діяльність, філософські й педагогічні погляди та й сама особистість Григорія Савича Сковороди. Зокрема, різнобічним аспектам його багатого творчого доробку присвятили свої наукові розвідки багато вчених, літераторів, журналістів з різних країн світу.
Серед бібліографічних посібників, присвячених Григорію Сковороді слід відзначити видання: науково-допоміжні бібліографічні покажчики «Григорій Сковорода (1722–1794)» (2006, 2009, 2010, 2012, 2022), видані бібліотекою Університету Григорія Сковороди в Переяславі; бібліографічний довідник «Два століття сковородіяни» (2002); посібник Л. В. Ушкалова «Григорій Сковорода : семінарій» (2004), де зібрано понад три сотні тем з ґрунтовною бібліографією наукової літератури, присвяченій постаті Григорія Сковороди. Сподіваємось, що підготовлена біобібліографія сприятиме кращому пізнанню життя і тврчості видатного філософа-просвітителя.
Сім'я
Батько Савка (Сава) Леонтійович походив зі старовинного сіверського роду козаків-характерників – ясновидців, цілителів, духовних наставників; займався хліборобством і виноробством. А один з перших біографів Г. Сковороди, харківський філософ, композитор, теоретик музики, мінералог, уродженець Пешта Густав Гесс-де-Кальве (1784–1838) у своїй праці «Сковорода – український філософ» (1817) стверджував, що Сава Сковорода був священиком. Про це не згадує ні сам Григорій Савович, ні його найближчий учень і товариш, перший і найбільше знаючий біограф Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807), просвітницький діяч і генерал-майор. Хоч на той час у сільських парафіях України священики були виборні, й селяни могли обрати собі душпастирем освіченого й шанованого ними односельця. Григорій відчував глибоку духовну спорідненість із батьком і дуже тяжко переживав його смерть (хлопцеві тоді було дванадцять років, і батько ще встиг спорядити сина на навчання в Київо-Могилянську академію). Помер наприкінці 1730-х або на початку 1740-х років.
Мати Палажка (Пелагея) Степанівна походила з переяславського козацько-старшинського роду Шанґереїв, що мав черкеські (адизькі) й українські корені. Черкеси – загальна назва адизького субетносу. Черкес, черкас (самоназва – адиге) походить від кир – степ і кас – людина і означає – степова людина; подібну етимологію має козак (від кас, кос – людина і ак – ясний, вільний) – людина волі. Тобто черкес і козак мають спільне смислове значення – вільна людина. У ХVІ–ХVІІ століттях Українців-Козаків офіційно називали Черкасами, а центральну Україну на тогочасних географічних картах позначали – Черкаси. Згодом стала відома кавказька Черкесія, в яку запрошував Григорія Сковороду його перший учень, дипломат Василь Томара, і це невипадково. Володимир Олександрович Сологуб (1813–1882), граф з давнього українсько-литовського роду, мемуарист, прозаїк, драматург, послідовник природної школи М. В. Гоголя, так проникливо охарактеризував Черкесів: «Черкеси, перші аристократи у Світі; тип їхній дивовижний».
Отже, предки Григорія Сковороди були козаками (з українськими й черкеськими коренями) – аристократами, вільними людьми, тобто не перебували в кріпацькій залежності ні від панів, ні від монастирів. Це й стало генетичною основою Сковородиної волелюбності й духовного подвижництва.
Освіта
1729 пішов до чотирирічної дяківської школи в Чорнухах.
У серпні 1734 року Григорій вступив до Києво-Могилянської академії. Вивчав українську книжну, польську мови, латину, церковнословянську миви.
У 1735—1738 роках Сковорода продовжив навчання в наступних граматичних класах, вивчав латинську мову, прозові та поетичні твори цією мовою. Далі були класи поетики та риторики
У 1739—1740 роках починає вчити грецьку, німецьку й гебрейську мови Симона Тодорського.
З 1742-1744 вивчав у класі філософії діалектику, логіку, етику, фізику та матиматику. В ці роки він навчався під орудою префпекта академії Михайла Козачинського.
У 1741 році, не завершивши клас філософії, Сковорода у Глухові пройшов конкурсний відбір до придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни і вирушив до Санкт-Петербурга. У придворній капелі в Санкт-Петербурзі та Москві виконував партії альта в операх, літургіях, різних урочистостях. Зокрема, співав на коронації Єлизавети в Москві в італійській опері Йоганна Адольфа Гассе «La clemenza di Tito» («Милосердя Тита»).
З 1751 - 1753 роки він відновив навчання в Києво-Могилянській академії, вступивши на богослов'я.
Цікаві факти
Майбутній філософ народився 3 грудня 1722 року в Чорнухах, що на Полтавщині. Його батько – Сава Сковорода – був козаком, а в мирний час продавав вино та займався шинкуванням. Саме через те, що Сковорода народився у вільній козацькій родині, дух свободи він відчував змалечку.
Уже в сім років Григорія віддали до дяківської школи. Він гарно співав, а тому був першим співаком на крилосі в церковному хорі. У ті часи це було досить престижно.
Ще Григорій любив грати на сопілці й навіть вмів майструвати їх самостійно. Цей інструмент завжди був у нього за поясом, тому й на портретах Сковороду дуже часто зображують із сопілкою.
Крім цього,він вмів грати на скрипці, флейті, бандурі, лірі, гуслях. Згодом в одному зі своїх творів Сковорода скаже: “Музика – це втіха в журбі та розрада“.
За свій неабиякий хист до науки Сковорода вже у 12 років вступив на навчання до Київської братської школи, яка пізніше стане Києво-Могилянською академією, що вважалася одним із найкращих закладів освіти Європи у XVIII ст. Загалом Григорій вчився з перервами приблизно 15 років, так і не закінчивши повного курсу навчання.
До речі, специфікою тогочасної Києво-Могилянської академії було те, що вона давала освіту, але не готувала до якоїсь конкретної професії. Студенти могли залишити її будь-коли, а потім повернутися до навчання за рік-два або й десять. Це часто було зумовлено тим, що вони змушені були заробляти собі на життя. От і Сковорода не втрачав жодної можливості: спочатку пройшов відбір до придворної капели й поїхав до Петербурга, а потім отримав рекомендацію до Токайської комісії, що дала йому змогу побачити Європу.
Під час навчання та мандрівок філософ вивчив вісім іноземних мов: латину, грецьку, польську, німецьку, французьку, італійську, давньоєврейську, а також знав угорську. Він не просто міг спілкуватися ними, а й писав твори й листи.
Під час навчання в Києво-Могилянській академії 19-річний Григорій пройшов конкурсний відбір і став співаком у придворній капелі. Тож Сковорода перервав навчання і поїхав до Санкт-Петербурга. Варто зазначити, що в ті часи столиця російської імперії була такою собі колонією освічених українців.
У придворній капелі Сковорода співав в операх, літургіях, на різних урочистостях. Там він розкрився ще і як композитор та отримав чин придворного уставника (людина, яка могла керувати хором), а в православних церквах “Херувимську пісню” співали за нотами Сковороди.
Але й тут попри можливість швидкої кар’єри він не затримався. Пробувши в хорі два роки Григорій не витримує і знову повертається до Києво-Могилянської академії.
Згодом Григорій вирішив пізнати для себе Європу, тому прийняв запрошення долучитися до комісії із закупівлі токайських вин для царського столу. Григорія взяли як перекладача та людину, яка добре обізнана в музиці. Так він потрапив до Угорщини, у місто Токай.
Також Григорій побував у Німеччині, Польщі, Словаччині, Чехії, а за деякими переказами ще й в Італії. Він відвідував лекції як вільний слухач у різних закордонних університетах. Завдяки знанню мов, міг легко спілкуватися із викладачами та заводити нові знайомства.
Саме під час подорожі Європою Сковорода сформувався як філософ. Тоді він почав глибоко вивчати Біблію, заглибився у філософію Сократа, Платона, Аристотеля тощо.
До речі, переказ про те, що Сковорода завжди носив із собою Біблію є малоймовірним. У своїх творах він цитує так звану Єлизаветинську Біблію, яка важила понад 10 кг. Тому він фізично не міг носити її із собою. Однак Святе Письмо Сковорода знав напам’ять.
Свою кар’єру педагога філософ Сковорода почав у 1753 році в Переяславському колегіумі, де викладав поетику. Там він відзначився своєю демократичністю, не карав учнів та не бив різками. Він вважав, що примус завжди відштовхує, а навчання має бути “самоохотним”. Сковорода прагнув, щоб учні навчилися мислити та аналізувати. З такими прогресивними поглядами церковне середовище ніяк не могло змиритися, тому в Сковороди часто виникали конфлікти з адміністрацією закладів. Були випадки, коли його навіть звільняли.
Григорій Сковорода був талановитим педагогом, адже міг викликати любов до науки навіть у малого й розбещеного Василька, сина поміщика Степана Томари, до якого Григорія приставили як домашнього вчителя. Сковорода навчав хлопця грамоти, співів, арифметики. Його головним завданням було розкрити внутрішній світ дитини, зрозуміти його.
Сковорода був переконаний, що навчання – це теж “сродність” (природний нахил), і не варто мучити нею проти волі. Сковорода був вимогливий до своїх учнів, щоб стимулювати їх до самовдосконалення, але водночас прикипав до них душею. Його учні Михайло Ковалинський та Василь Томара були найкращими друзями Сковороди впродовж життя.
Філософ мав власну систему оцінювання – не ставив балів своїм учням. Її він розвинув під час викладання в Харківському колегіумі. Замість балів він давав коротку характеристику:
учні, які найкраще знали матеріал, отримували від Сковороди “зверок вострий”, “вельми вострий”, “вострий”;
потім йшли оцінки “вельми тямкий”, “досить тямкий”, “тямкий”;
хто найгірше знав матеріал, отримував характеристику “тупуватий”, “тупий”, “вельми тупий” і “повне безглуздя”.
Першочергово Григорій Савич намагався стати другом та ментором для своїх вихованців. Наприклад, у листі до свого учня Михайла Ковалинського, з яким він дружив усе життя, Сковорода пропонував позичити хлопцеві гроші. Він каже: “Якщо треба гроші, то найперше звертайся до мене, бо я вам їх дам і не буду нічого вимагати взамін”. Також він часто пояснює учням, як дружити, як обирати собі друзів, уникати сварок тощо.
Завдяки новим підходам до викладання, багато учнів Сковороди змогли досягти успіху. Навіть сама освіта на Слобожанщині, де багато часу провів філософ, розвивалася завдяки його поглядам. Наприклад, Харківський університет, який нині має ім’я В. Н. Каразіна, збудували в основному за пожертви від учнів філософа та його знайомих.
Філософ стверджує, що батьки мають простежити, до чого дитина має природний нахил, а вчителі мають цей нахил розвинути, вказати правильний шлях.
Однією з показових педагогічних притч на цю тему є “Вдячний Еродій”. У ній головними героями є мавпа Пішек, яка навчає своїх дітей усьому сучасному, та лелека Еродій, батьки якого дотримувалися природного виховання, розкривали в дитини вже закладені здібності й не силували читати те, що вона не хоче, а вчили вдячності до батьків і до самої природи. Сковорода каже: “Не вчи яблуню родити яблука: уже сама природа її навчила”.
У фіналі історії ми бачимо, як лелека доглядає своїх батьків у старості й вдячний за їхню науку. Натомість діти мавпи Пішека розбіглися хто куди, а вона потерпає від самотності. Від 1769 року Григорій Савич обрав шлях мандрівного філософа й подорожував переважно Слобожанщиною до самої смерті. Він мандрував від одного до іншого маєтку тодішньої інтелігенції та своїх знайомих, серед яких були родини Мечникових, Каразіних, Квіток, Ковалевських, Земборських тощо. Його охоче приймали й у домівках простого народу.
Під час таких гостин філософ полюбляв проводити час серед природи, у садку, біля пасіки або джерела. Зимував Сковорода переважно в монастирях, хоча сам відмовився від чернецтва та подальшої кар’єри. Вважав, що це забере його свободу.
За весь цей час він не мав власного будинку, не створив сім’ї. Але у своїх самообмеженнях філософ почувався вільним від зайвих речей.
|
|
За переказом, коли Катерина II перебувала з візитом на Харківщині, то вирішила поспілкуватися із Григорієм Сковородою. Під час зустрічі вона запитала, чому він їй не вклонився, на що Григорій Савич відповів: “Ти сама хотіла на мене подивитися. А як ти мене роздивишся, якщо я удвоє зігнуся”. Однак за переконанням дослідника Леоніда Ушкалова, це лише легенда. Та навіть це підтверджує неординарність особистості Сковороди, адже про пересічних людей легенд не складають. |
|
У листах до Михайла Ковалинського Сковорода радив учневі не вживати м’яса, бо воно “розпалює плоть”. Та й сам, за переказами, не вживав м’яса та риби. А деякі легенди стверджують, що їв тільки один раз на добу й лише після заходу сонця.
Однак Сковорода не був цілковитим аскетом. Наприклад, він любив токайське вино, а в друзів просив привезти з-за кордону пармезану. Одягався просто, але зі смаком.
Спав філософ чотири години й прокидався з першими променями сонця. Здоровий спосіб життя і постійні мандри допомогли прожити йому 72 роки.
Філософ описує одну містичну подію, яка трапилася з ним у Києві. Під час перебування в місті він відчув трупний сморід, незрозумілу тривогу і вирішив покинути Київ. Уже в дорозі його наздогнала звістка про те, що в місті сталася морова чума й загинуло багато людей. Тоді Сковорода зрозумів, що Бог захистив його і, вочевидь, зберіг його не просто так.
Легенд, пов’язаних з останніми днями Григорія Сковороди, дуже багато. Хтось пише, що мудрець самостійно викопав могилу й уклав її дубовим листям, а хтось додає містичні розмови, які начебто філософ провадив перед смертю. Але зрештою всі легенди сходяться на тому, що Сковорода відчував, що сили його покидають, тому й уклав реєстр своїх творів, найважливіші з яких позначав 3–4 зірочками. За легендами, в останні дні Сковорода здійснив усі необхідні приготування, а ввечері, покинувши товариство, що зібралось у Пан-Іванівці, вийшов на пагорб із заступом, щоб викопати могилу. А вранці, коли господар маєтку прийшов покликати Григорія, то всі побачили, що Сковорода вже спочив вічним сном, відправившись в останню мандрівку.
|
|
Видатний український філософ, мандрівник, педагог, поет відійшов у вічність 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (сьогодні Сковородинівка, що на Харківщині). На надгробку, як і заповідав Сковорода, викарбували напис: “Світ ловив мене, та не спіймав”. |
|
Григорій Савич допомагає визначитися з найголовнішими питаннями: “Хто я?”, “Для чого прийшов у цей світ?”. Ідея сродної праці про усвідомлення свого покликання, про те, що не варто соромитися бути тим, ким ти є. “Усе, що потрібне людині, Бог створив легким”, – стверджує філософ.
|
|
Григорій Сковорода намагався знайти секрет щастя. Він говорить, що щастя полягає в самопізнанні: потрібно знайти самого себе і “відкрити для щастя свою теплу душу”. Неважливо, чи людина багата, скільки почестей та чинів вона має, якого вона віку, адже за Сковородою, щастя не залежить від цього. |
|