Тимошенко Степан Прокопович
| Тимошенко Степан Прокопович | |
|---|---|
 | |
| Вчений, механік | |
Біографія
Тимошенко народився 23 грудня 1878 року у селі Шпотівка на Сумщині в сім’ї землеміра та доньки відставного військового. Прокіп Тимошенко походив з кріпацької родини, проте за щасливим збігом обставин отримав початкову освіту у поміщицькому домі, пізніше закінчив у Харкові дворічну школу землемірів.
Всі технічні пристосування захоплювали його з раннього віку. Скажімо, у купі піску він будував не лише замки, як усі інші діти, а й залізниці.
Найсильнішим дитячим враженням була парова молотарка, яку батько щороку позичав у сусіда-поміщика. І всі три тижні, які машина працювала, Степанко не відходив від неї ні на крок. Нарешті – найяскравіший дитячий інженерний спогад. Батько купив сусідній маєток, де перебудовувати треба було буквально все. Степанкові вже виповнилося 14 років, він навчався у реальному училищу та умів креслити і малювати. І Прокіп Тимошенко запропонував сину брати участь у проектуванні та будівництві.
Степан вивчав усі креслення будинків і нові будівлі, що траплялися йому на очі. І навіть іноді під час нудних уроків малював майбутні прикраси та проектував ґанок. Зрештою, він навіть склеїв макет будинку з картону.[1]
Після завершення навчання в училищі у 1896 році Степан Тимошенко поїхав на навчання в Петербург, де одночасно успішно склав вступні іспити до Інституту цивільних інженерів та Інституту інженерів шляхів сполучення імператора Олександра. Перевагу віддав Інститутові інженерів шляхів сполучення - одному з найкращих навчальних закладів Російської імперії, де на той час працювали видатні математики й механіки Михайло Остроградський, Віктор Буняковський, Бенуа Поль Еміль Клапейрон, Габрієль Ламе, Жмитро Жуковський та ін.
Після успішного завершення у липні 1901 року навчання в інституті з правом на отримання чину колезького секретаря при вступі на державну службу, Степан Тимошенко наприкінці вересня того ж року вступає однорічним рядовим на військову службу в саперний батальйон 1-ї Саперної бригади Лейб-гвардії, дислокованому в Петербурзі. У грудні 1901 року підвищений у званні до єфрейтора, у квітні 1902 року закінчив курс батальйонної школи та у травні того ж року отримав звання молодшого унтер-офіцера. У серпні 1902 року витримав екзамен на звання прапорщика запасу інженерних польових військ, та звільнений в запас армії, у жовтні того ж року отримав звання прапорщика запасу інженерних польових військ. У 1902 році одружується з Олександрою Архангельською, студенткою медичної школи, яку знав зі студентських років.
З березня 1903 року працює старшим лаборантом кафедри прикладної механіки Санкт-Петербурзького політехнічного інституту. У вересні 1903 року був затверджений штатним викладачем інстутуту. За час практичної роботи в лабораторіях вивчив методи механічних досліджень, проводив практичні заняття з опору матеріалів та теоретичної механіки, зацікавився науковими дослідженнями в галузі механіки матеріалів. Для розширення знань з опору матеріалів Степан Тимошенко, який добре знав французьку та німецьку мови, додатково вивчив англійську і переклав з англійської «Курс з математичної теорії пружності» О. Лява, з німецької «Опір матеріалів» А. Феппля, самостійно поглиблював свої знання з математики. На час літньої відпустки 1904 року Степан Тимошенко поїхав до Німеччини для ознайомлення з досягненнями передових технічних шкіл. Особливе значення для нього мали лекції та лабораторні заняття з механіки та опору матеріалів професора А. Феппля в Мюнхенському політехнікумі.
Під час революційних подій 1905 року заняття в Політехнічному інституті були скасовані й Степан Тимошенко виїхав до Німеччини, щоб у Ґеттінґенському університеті під керівництвом директора інституту прикладної механіки професора Людвіга Прандтля поповнити свою технічну освіту. Досліджуючи бокову стійкість двотаврової балки в умовах кручення, він вивів рівняння кручення і сформулював умови стійкості балки. Ці дослідження були використані у його дисертаційній роботі.
У 1906 р. повертається в Україну, ставши професором кафедри опору Київського політехнічного інституту. В цей час він продовжує досліджувати особливості пружних систем і пише першу версію свого відомого підручника з теорії опірності матеріалів. Але у 1911-му Тимошенко підтримує антиурядові студентські протести, підписавши лист проти міністра просвіти реакціонера Кіссо, за що його звільняють. Вчений повертається до Петербургу, де продовжує свої наукові дослідження, виступає консультантом спорудження військово-морського флоту. Революційні зміни в Україні 2017 року повертають Тимошенка на посаду професора Київського політехнічного інституту.
У 1918 р. він одержав пропозицію взяти участь в організації Академії наук України. У цей же час Рада Київського політехнічного інституту сповістила його про відновлення в посаді професора. В комісії В.І.Вернадського з вироблення законопроекту щодо заснування Української АН, Тимошенко задався метою розробити організаційні форми, що забезпечують широку взаємодію академічної науки і техніки. За його думкою, Академія наук повинна сприяти тому, щоб фахівці-практики могли ширше використовувати наукові методи, а викладачі науки були в курсі недосліджених практичних питань. Велике значення вчений надавав також використанню новітніх досягнень техніки в наукових експериментах. Ідеї, висловлені Тимошенко, виявилися дуже прогресивними. Подальший досвід діяльності Української АН, де вперше у світовій практиці в число академічних наук були включені технічні науки, підтвердив ефективність нових форм взаємодії вчених, конструкторів, інженерів і виробників. У 1918 році він допомагає академіку Вернадському започаткувати Українську академію наук, сам очолює Інститут технічної механіки УАН. Однак після окупації Києва армією Денікіна Тимошенку довелося евакуюватися.
У 1920 емігрував до Югославії. У 1920 році Тимошенка обрали професором кафедри опору матеріалів Загребського політехнічного інституту. Без його книжок не обходилося жодне будівництво висотних будинків, мостів чи літаків. Кращого фахівця з опору матеріалів, коливань та вібрацій не було.
У 1922 році вчений переїжджає до Філадельфії (США), де стає науковим консультантом компанії «Вестінгауз».
З 1923 до 1927 - науковий консультант компанії "Вестингауз". Організував секцію механіки при Американському товаристві інженерів-механіків (1927).
З 1927 року – професор Мічиганського університету; організатор відділу прикладної механіки при Американському товаристві інженерів-механіків. У 1936 році очолив кафедру механіки Стенфордського університету. З 1940 року – дійсний член Національної Академії наук США. В 1927-1936 - професор Мічиганського університету; 1936-1943 - завідувач кафедри механіки, 1943-1960 - професор кафедри механіки Стенфордського університету (Каліфорнія). З 1960 до 1972 мешкав у Західній Німеччині (м.Вупперталь, ФРН).
Основні напрями наукової роботи Степана Тимошенка – актуальні проблеми механіки твердого тіла, будівельної механіки й теорії споруд.
Автор 150 наукових праць, зокрема «Курс опору матеріалів» (1911), «Опір матеріалів» (1930), «Прикладна теорія пружності» (1931), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості» (1936), «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953), «Стійкість стержнів, пластинок і оболонок» (1971) та ін. Підготував праці про допустимі напруження в металевих мостах.
1944 року Степан Тимошенко вийшов на пенсію, проте продовжував викладати в Стенфордському університеті, мешкаючи у Пало Альто в Каліфорнії. 1946 року відійшла з життя його дружина. 1958 року Тимошенко приїхав у СРСР, де відвідав Львів (Інститут машинознавства та автоматики), Харків (Технологічний інститут), Київ (Інститут механіки), Москву (Інститут механіки та ін.), Ленінград (Інститут інженерів транспорту, Політехнічний інститут). Після цієї подорожі він написав книгу споминів «Як я пам'ятаю». Ще одну подорож в СРСР Степан Тимошенко здійснив у 1967 році. Відвідав рідні йому з дитинства Ромни, Київ, побував у Москві та Ленінграді.
З 1960 року Тимошенко замешкав у Вуперталі (ФРН) у своєї доньки Ганни Степанівни Гельцельт-Тимошенко. Там і помер 29 травня 1972 року на 94-му році життя. Похований біля дружини на кладовищі Альта-Меса в Пало Альто в Каліфорнії (США).
Його ім’я присвоєно лабораторії Стенфордського університету США, Інституту механіки Національної академії наук України.
Освіта
- Першими вчителями Степана була його мама, пізніше вчителька з Києва, яку через рік у 1887 році замінив досвідчений педагог Михайло Коваленко. Набуті знання дозволили йому наприкінці травня 1889 року успішно скласти конкурсні іспити та бути зарахованим на навчання до реального училища повітового міста Полтавської губернії Ромни.
- з 1889 року Степан навчався в Роменському реальному училищі.
- У 1896–1901 рр. здобував вищу освіту в Санкт-Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, де і залишився асистентом механічної лабораторії.
- У 1905 році на рік молодого вченого відправили до Інституту прикладної механіки Геттінгенського університету (Німеччина), де він познайомився з відомим німецьким механіком і фізиком Людвігом Прандтлем.
- У 1906 захистив дисертацію.
- У 1906-1911, 1918-1920 - професор кафедри опору матеріалів Київського політехнічного інституту.
- 1912-1917-професор політехнічного, електротехнічного інститутів та Інституту інженерів шляхів сполучення у Петербурзі.
Сім'я
Степан Тимошенко народився в родині Прокопа Тимофійовича Тимошенка (1847–1932) та його дружини Юзефіни Яківни Сарнавської (1854–1922) - доньки відставного військового.
Прокіп Тимошенко походив з кріпацької родини, проте за щасливим збігом обставин отримав початкову освіту у поміщицькому домі, пізніше закінчив у Харкові дворічну школу землемірів. У 1876 році одружився з Юзефіною Сарнавською, випускницею Фундуклеївської жіночої гімназії в Києві.
Степан був старшим сином у цій родині. У 1881 році народився його брат Сергій, а у 1885 році - Володимир.
Дружина - Олександра Архангельська. У Степана Прокоповича Тимошенка було троє дітей:Марина, Ганна та Григорій.
Цікаві факти
- Цікаво, що Степан був старшим сином у родині Тимошенко, в нього було два брати – Сергій та Володимир, які також доволі відомі особистості:
Сергій Прокопович Тимошенко - український архітектор и Суспільно-політичний діяч. 1919-1920 - міністр Шляхів в Уряді УНР І. Мазепи, В. Прокоповича та А. Лівіцького; учасник Другого зимового походу.
Володимир Прокопович Тимошенко - український економіст (зокрема зі сільського господарства), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук.[2]
Звання, чини, нагороди
Він став відомим українським вченим, який дав світові прикладну механіку. Лауреат найвищих американських академічних наукових нагород у галузі механіки, Лондонського королівського наукового товариства, удостоєний Міжнародної медалі імені Джеймса Ватта. Обирався закордонним членом Академії наук СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1938), Італійської (1948) академій наук; відзначений різноманітними преміями та нагородами. У 1957 году Американське товариство інженерів-механіків встановила почесну нагороду – медаль Тимошенка. Першу медаль отримав сам вчений. Наукові досягнення Тимошенка було визнано у всьому світі. Його обрано членом академій наук і наукових товариств багатьох країн: Української (1918), СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1939), Американської (1940), Італійської (1948) академій наук; почесним членом Лондонського королівського товариства (1944), Товариства українських інженерів Америки (1953); членом Наукового товариства ім. Шевченка (1923), Української вільної академії наук (1947), Спілки швейцарських інженерів. Почесні звання доктора honoris causa йому присвоїли Лехайський університет (США, 1938), Мічиганський університет (1938), Цюрихський вищий технічний університет (1947), Болонський університет (1954), Загребська політехніка (1956), Туринська політехніка (1960).
Джерела
3. Опір особистості. Нарис біографії та наукової діяльності Степана Тимошенка / t-invariant